Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Ніна Незламна: То плескання язиками / проза / - ВІРШ


Ніна Незламна: То плескання язиками / проза / - ВІРШ
UA | FR | RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека | Поети нашого Клубу | Спілкування | Літературні премії | Конкурси Клубу Поезії | Контакти | Оголошення |  ДО ВУС синоніми |  Основи поетики | 

 
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<
e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >



Зараз на сайті - 13

Пошук


Перевірка розміру




То плескання язиками / проза /

Ніна Незламна :: То плескання язиками / проза /
То плескання язиками Весняний ранок заглядав в вікно. Чути голос зяблика, ото пісню заводить! Так здалеку, з лісу, плине щебетання над селом. Вікно відкрите навстіж, п`янить півонії запах, ті пахощі вітерець приніс в кімнату. Люба лежала в ліжку й позирала надвір і думала, буде гарний день, так сонячно. Все добре, але напевно треба йти трохи зранку прорвати бурячки, бо потім буде занадто спекотно на сонці Вона вдома сама, мама з батьком давно на роботі, адже така пора, що «один день місяць кормить». Роботи хватає мати в колгоспі, на фермі, то біля корів, а то доглядає за телятами. А батько працює трактористом, в цю пору вихідних зовсім немає, всі працюють на землі, щоб вижити. Та і вдома є трохи хазяйства, інакше не проживеш, обласне місто далеко, щоб їздити на роботу щодня, заробити копійчину. Після школи їздила в районне містечко, вчилася на перукаря, тепер вдома стриже людей. Бажаючих є, і чоловіки, і жінки, особливо, якщо якесь свято, чи в селі весілля. Людям подобається, як вона швидко і вміло робить зачіски, тому й йдуть до неї залюбки, хтось дає гроші, а хтось принесе шматок свіжини, чи яєць. Хоча зосталося в селі мало молоді, частина виїхала в Росію на заробітки, а частина в Київ, але добре, що є хоч трохи клієнтів, все ж не без роботи. Є клуб та працює тільки на свята, а так людям немає часу гуляти, не до гульок. Життя тяжке, три роки, як війна на Сході, все обіцяють покращення, яке може бути покращення, як немає роботи. Дівчина потягнулася вже вкотре, як сумно, як далі складеться життя? Адже їй вже двадцять один та хлопця в селі напевно для неї не було, хіба, що сусід, Микола, якого обожнювала…. Високий ,чорнявий, ще й вуса запустив, очей не відвести, красень. А, як погляне карими очима, то здається теплий промінь ,аж вглиб до серця струменить. Та він одружився чомусь так рано, з сусіднього села привіз Надію. Відразу всі думали, що вона вагітна та живуть вже чотири роки, а дітей так і немає. Та, які можуть бути діти, коли його дружина зовсім не тримається сім`ї. Вдома два тижні, не більше, а потім в Москву на заробітки і так вже стільки років. А Микола був на Майдані, отримав поранення, після цього його вже більше в Військкомат не визивали. Довго десь лікувався, розмови по селі ходили, що права рука була розтрощена, лікарі дали третю групу інвалідності, сказали, що воювати більше не піде. Люба зірвалася з ліжка, в нічній сорочці ледь не вивалилась з вікна, роздивлялася на всі боки. З переляку зграя сполоханих горобців розлетілася на всі сторони. - От розцвірінчалися….А злякалися! І що тут біля хати можна шукати? Он, туди гайда, на кущі, на дерева…, - весело говорила дівчина. Вона побачила Миколу на городі, тьохнуло серце, знову сам. Високий на зріст, вміло володів сапою, видно було, що поспішав. Він різко махав лівою рукою, не оглядаючись, нахилявся, підбирав бур`ян, кидав на купу. Ага, майнуло в голові, зирнула на годинника, все встигну, швидко накинула сукню, на шпильку захватила русяве волосся. З сапою в руках підходила до сусіда, -Доброго ранку! А помічниці не треба? Він злегка почервонів, збентежено випрямився, -Доброго, доброго… Але Любо, дядько Дмитро та тітка Оля ж будуть знати, сусіди побачать, обов`язково донесуть. Будеш мати, що слухати, сваритимуться і ти получиш, і мені дістанеться. Та і в тебе, що вдома роботи немає? Вона дивилася на нього зачарованими смарагдовими очима, в них побачив радість, від цього , ще дужче почервонів, а потім раптово зблід опустив голову до низу, махнув рукою, -Краще додому йди, не відволікай мене. А в самого голос ледь –ледь тремтів від хвилювання. Хотів приховати свій неспокій, перехоплюючи подих, відчував, як гупало серце, неначе барабан, здавалося зараз вискочить. Дівчина відійшла на кілька рядків картоплі від нього, почала мовчки сапати. Він ледь стримував себе, йому хотілося поглянути на неї, адже колись вона йому дуже подобалася та і зараз він не проти бути з нею, але ж як? Батьки її точно не дозволять, дівчину, за розвідника, хіба, що в лісі хтось здохне… Та треба ж було так закохатися в Надію, він зрозумів, що зробив велику помилку в житті. Але виправити не наважувався, хоч вже декілька раз сварився з дружиною, щоб не їздила, вже лишалася вдома, тож сім`я ,як не як, може б дитя було. Про дитину вона й слухати не хотіла, все відмовки, треба пожити для себе. Але ж молоді, часом Микола умовляв, щоб народила, але все знаходив в шухляді її таблетки, якими вона користувалася від вагітності, не зважаючи на його вмовляння. Розчервоніла, немов та троянда, а в очах блиск, той блиск, ні з чим не зрівняний, вогонь кохання горів у них. Стримуючи себе, щоб не втратити самоконтроль дівчина підійшла до нього, ледь всміхалася, весело заговорила, - Ну ,от, закінчуй ці рядки і по бур`янах! Бувай здоровий! - Любо, з мене цукерки, - вже веселіше говорив Микола. Вона ледь не затремтіла, крутнула головою, уста склала в бантик, а потім, ще сильніше почервоніла, а вогні в очах, як у голодної вовчиці, запитала, -А коли пригостиш? -Та хоч сьогодні, коли захочеш, - говорив, а сам не міг відірвати погляду від її пишних грудей. -Ну гаразд прийду до криниці, як стемніє, - майже на ходу сказала і швидко зникла за сараєм. Вона з гарним настроєм, як пташечка біля гнізда, вскочила в грядку з буряками, підспівувала, щось під ніс і проривала…. Вже майже закінчила роботу, прийшов дядько Степан, просив, щоб підстригла та поголила. А потім, в обідню перерву прийшла продавщиця з магазину, теж підстригтися. Ледь встигла приготувати обід, прийшла мати, -О, привіт, сонечко, обід готуєш, що ледь встигаєш? Нащо ходила до Миколи, нащо допомагала сапати, що вдома роботи немає? -Мамо, який там сапати, то в мене, щось з мобілкою зробилося, заблокувалася, то я до нього на хвилину забігла, він, щось там нажав і вже все гаразд….. -Ой, не дури матір, гріх! Сусідка, тітка Катерина, тебе бачила, каже, що ти йому допомагала сапати. Люба хитро зирнула, обійняла її за плечі, - Сусідам немає, що робити мамо, то все плескання язиками. - Дивися доню, в нього дружина, приїде , тобі стусанів надає, що стріляєш очима до жонатого чоловіка. -Ма ! Я що маленька, може із –за сусідів і зустрічатися ні з ким не можна, мені, що сімнадцять років, що я маю звертати увагу на те плескання. -Ну добре, досить, гуляй та тільки з розумом, ото вже виросла, знаєш, що сказати.. -Мамо та настільки я знаю, коли закохуються, точно розум втрачають, - весело проговорила донька, ледь стримувала хіхікання, швидко подалася по воду.. Мати вслід кивнула рукою, щось говорила та дівчини миттєво не стало, неначе й не було. Після трудового дня батьки дивилися телевізор, Люба вертілася перед дзеркалом, вже в котрий раз поправляла на плечах волосся, -Мамо я пішла, там збираємося юрбою, повеселимось трохи з дівчатами й хлопцями…. Та кивнула головою, - Тільки ж не до ранку! Бо спати довго немає як, роботи, хоч відбавляй… Вона йшла до криниці…. Небо вже одягло на себе темну вуаль, по якій мерехтіли де – не –де зорі. А молодий місяць зачепився рогом, неначе підморгував їй. Десь здалеку чувся гавкіт собак та гул машини. Рівненька стежка здавалася довгою, їй так хотілося швидше побачитися з Миколою. « -Серденько тріпоче, а душа співає Ой напевно Любка, Миколу кохає Та не судіть же люди, бо мав бути мій Бо оте кохання, то справжній буревій Я його устами ніжно зацілую Не віддам нікому… Ой, я не жартую, - підспівувала тихо і дивилася вперед. Здалося зовсім поряд, зліва, завівся трактор, різко повернулася в ту сторону, зашпортнулася і впала. -Ой, що це? - відчула під собою величенький горбик. -Ото роззява, тут же мурашник, хай йому грець, - голосно, сердито заговорила, намагалася встати та відчула біль в нозі, внизу біля кісточки. -Оце так діла, де ж той мій Миколка, буде чекати, а я тут розклалася, як бабка стара, - бурчала про себе. Раптово побачила перед собою постать Миколи, - -Любо ти, що забула, що тут мурашник, а ну ходи до мене, бо зараз кусати будуть. Серденько захололо, як він взяв її на руки і ніс, ніс в напрямку до себе. Вона мовчала, а серце здавалося вискочить, його дотики рук бентежили, вона втрачала себе, неначе п`яна від його запаху тіла, ледь –ледь схилила до нього голову, а бажання було розтопитися в ньому. Він заніс її до хати, посадив на стілець, включив світло, побачив її розчервонілу і на хвилину завмер, а потім -Ану, що тут у тебе? Покажи… Декілька мурах коричневого кольору швидко бігали по ногах і по сукні, він заклопотано почав їх струшувати, -Ото насіли, як на мед, дивися, бач які спритні… Вона спостерігала за кожним його рухом і намагалася заглянути в очі, якими марила, ще з дитинства. -Тобі треба зняти сукню, я зараз, щось знайду, якусь мою сорочку, чи, що… Щоб струсити всіх комах, а ні, то зніми, я відвернуся, он в ліжку простирадлом загорнись, поки я надворі струшу. Як нога, ще дуже болить? Може тобі до лікаря треба? Вона крутнула головою, струсилася, -Ото гризуть, відвернися, а нозі вже краще… Він вийшов з кімнати.. Люба не довго думаючи, зняла сукню, нирнула в ліжко під простирадло, -Заходь! Он візьми! Оце так пригода, такого, ще не було, чому вони такі злі? Микола не сміливо зайшов, з під лоба зирнув на неї, забрав сукню і неначе пулею вискочив з кімнати. Але ж гарна, така пишна і в моєму ліжку, думав ,а серце калатало. Відчував, як по судинах протікала кров, ледь стримував почуття, почуття бажання бути поруч з нею. Вона сиділа на ліжку, ледь прикрила пишні груди. Вони підіймалися раз у раз, неначе манили до себе. На якусь мить завмер і просто стояв, дивися, а думки, от якби спокусила, щоб сама, довіку був би з нею, хай вже, що буде, то буде… -Ти, як панночка, пишна в моєму ліжку, ось бери, здається немає мурах, витрусив, всю сукню обгледів. Він давав сукню, вона усміхаючись, ніжно взяла за руку, -Поглянь на ногу, здається трохи почервоніла, напевно розтягнула м`язи? Дівчина відсунулася, щоб він міг біля неї присісти. Вони так були близько один біля одного і більше нікого, так, як вона мріяла… Обома руками обійняла його за шию, він хвилюючись, обціловував її….. Біля відчиненого вікна стояв Микола, слухав, як соловейко заводив пісню і водночас думав, так напевно мало бути, це доля, нащо було молодому дурневі одружуватися, поспішати… Але вже не повернеш той час, треба жити, піду ж зараз до її батьків, а там, що Бог дасть, гадаю не вб*ють…. Люба міцно спала, після бурхливих почуттів і йому здавалося, що вона всміхалася, це підняло йому настрій. На серці тепло від спогадів, яка вона була щаслива і радісна, все заглядала йому в очі і шепотіла, що кохає. Обійстя освітлене від лампи, яка висіла при вході на веранду, напевно не сплять, подумав Микола, підходячи до сусідів. Аж раптом побачив Любиного батька. -Доброї ночі! О, це ти, привіт, щось дівка наша загуляла, довго немає, хвилюємося… -Та я ,ось про це прийшов з вами поговорити. -А до чого тут ти? Та, я оце прийшов до вас, вона в мене! Батько не довго думаючи заліпив йому кулаком в зуби, Микола похитнувся, а потім взяв його за плече, збуджено заговорив, -Не треба, чуєте, так не годиться родичатися. Я не підніму на вас руку, ви ж мені, як батько. Все нас з мамою підтримували, як батька не стало. І, як ото, залишився сам, це ж ви були мені опорою, вчителем, все життя поруч…. Холодний піт виступив у старого, він від несподіванки розкрив рота і витріщив очі, -Ти будеш мене вчити, чоловіче?! В тебе ж є дружина! Дмитро більше не підійняв руки на нього, зачепила його мова за живе, як кажуть. Перед очима пригадався сюжет, як Микола, ще хлопчиком, плакав біля розбитого мотоцикла, припадав на коліна, підіймав до верху руки, біля неживого батька. Микола труснув головою, рукою тримався за щелепи, -Та ні, я оце, вже подав на розлучення. Суд завтра, вона знову десь поїхала та папери всі готові, нас нічого не поєднує. Тож я наважився прийти з вами поговорити, щоб віддали Любу за мене. -То ти її зганьбив, а тепер просиш руки, - вже не говорив, а кричав батько, аж почали гавкати сусідські собаки. -Та Люба в мене, бо підвернула ногу, впала на мурашник, як кудись йшла. То до мене було близько, гукнула, - брехав Микола і самому від того було соромно. Думав, добре, що не видно добре обличчя, а то б точно, ще получив би стусанів. -Мурахи трохи покусали, жалілася, що нога болить. То ж я на руках нести не буду, а то й так плескають про нас. Оце прийшов до вас, а вона напевно вже заснула. -О, ну тоді молодець, не ображайся, а то я відразу подумав, знаєш таке діло, сам був молодим, дівок спокушав, так і про тебе таке подумав, вибач вже. Микола вже ледве стримував сміх, бач, думав про старого, так би напевно і не зізнався, що гуляка був. А де ж ті дівчата візьмуться незаймані, якщо такі чоловіки є… А на мене бочку котить… -То ти говориш, що розлучаєшся…. Ну тоді добре, я дам згоду зустрічатися, бо знаю вона тобою хвора, ще з дитинства. Тільки ніяких більше стосунків, чуєш. До весілля, ні, ні! - спокійно, роздумуючи говорив батько, а потім в кінці розмови, ще й посварився вказівним пальцем. Микола стояв перед ним, уважно слухав і кивав головою і думав, тільки б не пішов до нього додому, бо з знав, що Люба спокусливо, напівгола спала в ліжку та ,ще й закрита. Старий поклав руку на плече, -В такому разі, подалі від гріха, вона в тебе спить, а ти, он йди, на сіно, в сарай, замкну тебе до ранку, що б не було забаганки тобі, щоб щось не чухалось, спатимеш тут. Микола поправив чуба та ,що робити, погодився, -0 добре дядьку, добре, я тут переночую, я ж буду слухняним зятем, бо поважаю вас і справді все життя кохаю Любу. -Ну, досить, досить вже люблю! Ми мужики знаємо для чого вони нам, а ну чекай, я зараз прийду. Микола вже стояв біля сараю і думав, що хоче старий? Аж бачить, той несе пляшку і щось у пакеті. -Давай, заходь, щоб часом моя не почула, бо буде нам тоді обом. -Знаю дружина буде проти та гадаю її, якось умовлю, тільки дай час, не поспішай. Вона й так скаржилася мені, що люди про вас говорять, а вони й бач, все краще бачать, чим ми, рідні. Все із-за цієї роботи, за всім не подивишся, - емоційно говорив чоловік, добре вмощувався в сіно. -Ой, чекай , забув, от дурна голова, хліб забув, - зірвався з місця, швидкою ходою попрямував у хату. Здавалося йшов тихо та раптом голос дружини, -Дмитре ти? Чого метушишся? Люба прийшла? - Та прийшла, давно прийшла, спить. І ти, спи, не хотів тебе розбудити, піду посмалю цигарку. А її завтра підніму, не світ не зоря, щоб знала, як довго гуляти. Дмитро виходив з хати, озираючись на дружину, чи часом не встає з ліжка. Та вона тільки повернулася на другий бік і поправила на собі простирадло. Микола слухняно чекав та роздумував, як же це воно буде, що він тут, а вона там прокинеться, а його немає. Чоловік, аж здригнувся, коли Дмитро весело заговорив, -Все до діла, спить дружина, мусив збрехати, що прийшла Люба, щоб спокійно спала. А ми з тобою, це, як ти казав, породичаємось. -Зроблю тобі добру справу, дозволю одружитися та тільки, щоб ти беріг її, як зіницю ока, вона ж у мене одна, чуєш, трояндочка… -Чую дядьку, чую…Ви ж мене змалку знаєте… Шкодую, що так вийшло, надибав Надію, немов осліпила мене, ото й одружився… -Добре, добре, хто знає свою долю? Ніхто!, - наливаючи в чарки самогону говорив Дмитро. -Тож давай, майбутній зятю, по –нашому, вип`ємо, поцілуємося, як на сватанні. Вони випили, Дмитро покуйовдив Миколі чуприну, -Ти вже вибач, що спочатку заліпив. Потім обняв його, поцілував тричі, -Ну тепер будемо родичами, закусюй! - подавав шматок сала з хлібом. -Аж ,ось свіже яйце, кислий огірок, не соромся, пригощайся, - наливав другу чарку. -Е,ні! Дядьку, я більше не п`ю, одну для годиться. -Стоп! Тепер між нами можеш мене називати батьком. Я хотів тебе за зятя, знаю, який ти роботящий, ще й патріот. Знаю, рідну землю любиш, село не покинеш, а я буду радий, що донька буде поруч. Раптом біля дверей, щось зашаруділо, - Мяу… Кіт, піднявши хвоста, поважно зайшов, принюхувався. -Ото, хай йому грець! Сірий! Ходи дам шматочок сала… Бач, прийшов полювати на мишей, а ми зайняли його місце, - весело сказав Дмитро. Микола гладив кота і теж їв сало, а думки все за Любу, як вона там? Хоч би не налякалася чогось… Дмитро скрутився калачем, тихо засопів, а потім тихо, -Ти лягай, спи, а я зараз передрімаю і тільки сірітиме піду, треба дівчину розбудити, бо ж обіцяв дружині, що рано її підніму. Не хочу, щоб знала, що в тебе ночує, бо тоді, хоч з хати тікай. А ти спи, як прийду вже потім тихо підеш додому. Та, яке там спи, роздумував Микола ,я ж її закрив на ключ, як вона вийде, як гукне її батько? Вже сіріло, Микола почав ногою шарудіти, щоб розбудити Дмитра. Та, той спав, міцно, щось про себе пробурмотів, почав хропіти. Він всміхаючись, взяв соломину, почав ледь торкатися вуха. Той відмахувався декілька раз, а потім відкрив очі. Микола ж швидко закрив очі, немов у сні, почухав носа. Тільки старий зірвався на ноги, як Микола неначе спросоння запитав, -Що вже йдете? В другій половині сараю заспівав півень. Старий виглянув надвір, -Так ! Сіріє, піду. Чому півень раніше не заспівав? Боюся моя проснеться, побачить, що ні Люби, ні мене, тоді мені вже не відвертітися. -А, я це, до вітру хочу, - позирнувши на Дмитра сказав Микола, хоч і ледь видно та приховував очі, бо ж знову збрехав. А, як було зробити, щоб не закрив в сараї ? Треба швидше нього пробратися на своє обійстя, відкрити хату, щоб не побачив, роздумував чоловік. Дмитро, оглядаючись на всі боки, тихо пішов, відкривав хвіртку. Микола тим часом, шмигнув в кущі, він знав де можна пройти до його хати коротшим шляхом. Ольга вже не спала, біля вікна одягалася, як раптом побачила чиюсь постать, що промелькнула до хвіртки. Світло в цю пору все виключали по селі, то майже напомацки, на веранді, всунулася в якісь капці, крадькома спішила з хати. Надворі розгледіла, от бісова душа, думала, Дмитро, куди ж він ? Ото! Хай йому грець! А в капці то не в свої взулася, завеликі, зашпортнулася, ледь носом не зарила. От холера, краще босою, думала жінка, скинувши капці. Тим часом Микола відкрив двері і сам заховався за кущами чорної смородини і барбарису, хотів побачити, що ж буде робити Дмитро? Той, не озираючись, заговорив до собаки, погладив його, потім різко відкрив двері веранди і гукнув, -Любо, дочко, виходь, треба швидко додому. Зайшов на веранду, прикрив за собою двері. Дівчина відкрила очі, хтось гукав, чи, що, чи це здалося? Потираючи очі, думала спросоння, хотіла включити настільну лампу та світла не було. Гукнула, - Миколо, ходи, чого заховався? -Любо, це я, Микола у нас, в сараї, - знову заговорив батько. Дівчина пізнала голос, пулею натягла сукню і до дверей. Тим часом Микола хотів, повернутися назад та, як побачив тітку Ольгу, яка розмахуючи руками до собаки, спішила в хату. Ой, що ж це буде, схватився за голову, треба спасати і Любу і дядька. Він вийшов із - за кущів, - Доброго ранку! Ви, що так з ранку до мене в гості? -Ах ти бісова душа! А я думаю, чого не спить мій старий? Це що коханку привів, десь-то сам водиш, дружини немає і моєму Дмитрові знайшов? Вона схватила з купи не різаних дров патику і замахнулася вдарити Миколу. Той відскочив, не знав, що далі робити Дмитро, аж затрусився, коли почув надворі крик дружини, відкрив двері веранди, за ним вже стояла витріщивши очі Люба. Та Ольга здалеку не могла розпізнати, хто ж то? На веранді майже темно, вікна були зашторені, тільки видно було образ жінки. Жінка, аж затрусилася вся, пасмо волосся впало на обличчя, рознявши рота, вирячивши очі, з патикою кинулася на чоловіка, -Бач, притон організували, ах ви хвойди, той молодий, а той старий і собі! Ану покажи, яка *** за тобою стоїть? Хто це? Люба злякавшись, торкнула батька за плече, - Що це тут, тато? Той швидко скумекав, що зробити, схватив Любу на руки й виходив надвір. Ольга побачивши Любу на руках, розвернулася з патикою в руках знову до Миколи, -То це ти! Ти, що з нею зробив? Ах ти *** я тебе заб`ю! Живого місця не залишу! А бодай тобі! -Тітко! Тітко! Ви не зрозуміли. Зупиніться нарешті! - втікаючи від неї голосив Микола. Крик линув, аж в долину. Вже ніхто не говорив, а всі кричали, неначе серед них хтось був глухий. По селі загавкали собаки, півні завели пісні, а гуси по обійстях почали гелготати. - Ану замовкли всі! Розкричалися, все село на ноги підняли! Я сказав, Ольго, зупинись! – зарепетував Дмитро, поставив Любу на ноги. - Слухайте всі! Посміховисько робиш Ольго. Ти б подякувала Миколі, а ти з патикою, дівчина впала, ногу розтягнула. Тобі не хотіли говорити, хотіли, щоб спокійно поспала, а вона, до нього з патикою. Хай тобі грець! Ольга не розуміючи майже нічого, викинула патику. Все ще сердито дивилася, то на чоловіка, то на Миколу, то на доньку, трохи збавила гучність, -Ану, докладніше, щось нічого не можу зрозуміти. Тут Микола набрався хоробрості, -Давайте я понесу Любу додому, в неї ж нога болить, там і поговоримо. Дівчина почервоніла, потай всміхалася до батька, дивлячись до матері кривилася. Затягнулась пауза, позираючи один на одного, всі йшли до Дмитрового обійстя . Микола ніс Любу на руках, яка ледь стримувала сміх, за ним гуськом йшов Дмитро, а позаду опустивши плечі донизу, часом оглядаючись назад ,не поспішаючи, йшла Ольга. В хаті тихо,… На ліжку сиділа Люба. Батько відразу пішов на кухню попити води, адже дуже сушило в горлі. Микола, трохи розсіяно, приклав до губ вказівного пальця, тихо прошепотів, -Мовчи, хай батько говорить. Доки мати останньою заходила до хати, дівчина добре натерла до почервоніння ногу, кривилася. Батько взяв стільця, присів навпроти Люби, Микола переминався з ноги на ногу, не знав де краще стати. - Слухай Ольго, ми вчора з тобою дивилися ввечері телевізор, як донька пішла до дівчат, - почав старий. Вона поправляла на собі волосся, - Ну той, що? -От бісова душа, не перебивай, сказав…Спішиш поперед батька в пекло, - гримнув чоловік. -Я через десять чи п`ятнадцять хвилин пішов курити, реклама була. Бачу по стежці біжить Микола, сказав, що Люба впала біля мурашника, нога болить, побоявся дівчину на руки брати, бо ж сама говориш плескають про них по селі. То я швиденько з ним туди, сам заніс до Миколи, бо ж було ближче. Там вже обтрусили її від тих мурах, а нога почервоніла, тож лишив її там спати. - Ти ,що здурів ,- зблідла мати. І продовжила, -Тепер вже не відговорюся від людей, вони ж, як оси, все сватають Миколу до неї, гутарять, що вони люблять один одного. - Сказав помовчи! А Миколу забрав до себе, в сарай, там ми з ним всю ніч пробули вдвох. А тобі збрехав, що Люба прийшла, щоб спокійно поспала, щоб не нервувала, бо була б галасу наробила на все село. Пожаліли ми тебе, а ти до нас з патиком, - хитаючи головою закінчив мову батько. Потім відразу до Миколи, -Пішли проведу, гадаю їй в лікарню не треба, почервоніла нога, але ж не напухла. Дякую тобі! - подаючи руку до Миколи, серйозно сказав старий. Вже, як Дмитро з підходив до хвіртки, всміхнувся до Миколи кліпнув двома очима, погладив себе по голові, -Таке життя, часом треба й збрехати! Не хвилюйся, все буде добре, буде тобі дружиною, буде, дай трохи часу. Микола кивнув головою, виходячи з обійстя сказав, - Дай Боже, хай би вже все швидше сталося, щоб по селі менше говорили. Йому хотілося, не йти, а бігти від радості, що все так сталося, задоволено позирнув на годинник і подумав, ще встигну, висплюся, а потім в містечко, о 15 годині мав бути на суді. Ольга донці поставила компрес на ногу, не розмовляла, тільки охала та час від часу позирала на неї. Дмитро тут же, на дивані вклався спати, кілька хвилин і вже засопів. Пройшло два дні…Люба все позирала в вікно в сторону сусіда та він на городі не показувався. Дівчина ці дні сиділа в хаті, нікуди не виходила. Зайшла мати, -Оце так новина, Надька покидає Миколу! Ото біда буде мені, ти дівко в його сторону і не дивись, тобі розвідник не потрібен. Я розумію, він вміє підійти, вчений, а ти мені дивись ні, ні! -Чого ти репетуєш?! - батько вийшов з іншої кімнати. Дружина до нього, - Надька машиною приїхала за речами, мабуть будуть розлучатися…. - От новина! Він вже розведений! Сам бачив вчора свідоцтво про розлучення, сказав батько і відразу замовк, присівши на диван.. А Ольга потім до нього, - Воно то, шкода хлопця, батьків немає, тепер вже й без дружини. Сам хлопець не поганий, роботящий, напевно така доля. Від розмови розчервонілася, суворо глянула на доньку. -А ти дивися мені, щоб ніде тебе з ним не бачила, бо тепер, ще більше будуть про вас плескати язиками, тільки дай повід. -А ви мамо, щоб не плескали язиками, віддайте мене за нього заміж, -випалила Люба, немов з гарячки і відразу приховала голову за штору від вікна. Мати, як стояла так відразу й присіла поряд з чоловіком ,який сидів на дивані. Очі в неї зробилися круглі, на лобі виступив піт, щось хотіла сказати, бо роззявила рота. Та Дмитро її випередив, -А, що доню, якщо дуже любиш його, то я тобі не ворог, я не проти. Ольга схватила маленьку подушку з дивана і прямо чоловікові по голові, -Ти, що здурів? Єдину дитину за розвідника! Я не дам згоди! Чуєте не дам! Дмитро обійняв дружину, -Твоя мати теж мене не хотіла, бо говорила, що я гуляка та ми все ж побралися, пригадай! Пригадай, як потай зустрічалися. Ольга почала плакати, -Дмитре, вона ж у нас одна, квіточка наша, а ти… Витирала хустинкою сльози, ховалася в нього на грудях. -А я, що ,хіба погано буде ,як вона поруч з нами житиме? А то найде собі якогось повезе світ за очі тоді, що? Отоді будеш плакати, а зараз тішся. Я даю благословення і ти не вдавай із себе тещу ягу! Ольга поглянула на Любу, яка сяяла від щастя, -Ну гаразд, буде нагода, хай приходить, поговоримо… Наступив вересень місяць… Був гарний сонячний день, хоча вже відчувалася прохолода. На обійсті на деревах де-не-де виблискувало на сонці жовте листя. Біля хвіртки ледь похилилися червоні хризантеми, біля них на вишні прив`язані різнокольорові кульки. На столі стояли два прикрашені калиною і барвінком хліба. Ольга і Дмитро усміхалися в очікуванні молодих. На обійсті гучно грали музики, люди збиралися на весілля. Дмитро побачивши дітей, які йшли дорогою, усміхнені, щасливі, обійняв дружину за плечі, -Ось, тепер вже й не буде мови за нас, ,як ти там говорила,? А тепер вже не плескатимуть язиками…

ID: 749269
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.09.2017 06:56:26
© дата внесення змiн: 05.09.2017 08:13:05
автор: Ніна Незламна

Мені подобається 17 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



Попередній твір    Наступний твір
 Перейти на сторінку автора
 Редагувати  Видалити    Роздрукувати


 

В Обране додали: Любов Іванова, Надія Башинська, Світлая (Світлана Пирогова), Миколай Волиняк, Надія Медведовська
Прочитаний усіма відвідувачами (486)
В тому числі авторами сайту (31) показати авторів
Середня оцінка поета: 5.00 Середня оцінка читача: 5.00
Додати коментар можна тільки після реєстрації
Зареєструватися може будь-який відвідувач сайта.
Сторінки (2):  назад [ 1 ] [ 2 ] вперед




КОМЕНТАРІ

Ольга Калина, 11.01.2018 - 11:18
12 12 12 flo19
 
Ніна Незламна відповів на коментар Ольга Калина, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую!!! 21 give_rose give_rose give_rose
 
Lana P., 20.09.2017 - 01:11
Довга дорога у дюнах життя-гарно, насичено-цікаво описуєте, п. Ніно give_rose 16
 
Ніна Незламна відповів на коментар Lana P., 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую!Рвда,що читаєте. Всього найкращого!!! 19 22 22 give_rose
 
Ваша проза - жива, життєва,майстерно написана.Читаєш і уявляєш кожен момент. 12 12 12 16 flo26
 
Ніна Незламна відповів на коментар Шостацька Людмила, 01.01.1970 - 03:00
Дякую,Людочко!Рада,що читаєте.Гарного Вам дня!!! 19 22 22 give_rose give_rose give_rose
 
Ірин Ка, 12.09.2017 - 12:27
Язики людські можуть і згубити і на світ заново народити! Дуже гарне 12 12 12 оповідання! 16 flo34
 
Ніна Незламна відповів на коментар Ірин Ка, 01.01.1970 - 03:00
Щиро дякую! Все це невід*ємне від життя,так живемо на цьому світі,як кажуть.Що маємо те маємо.Завжди рада нашому мпілкуванню. Успіхів Вам і натхнення!!! 19 22 22 give_rose
 
Любов Іванова, 07.09.2017 - 21:17
А як будуть плескати... то тільки хороше... Весілля ж у молодих!! Щасти їм у житті!!!
19 21 42 16 43 12 12 flo23 flo23 flo23 flo36
 
Ніна Незламна відповів на коментар Любов Іванова, 01.01.1970 - 03:00
Дякую,Любочко!Рада,що читаєте. 19 22 22 give_rose
 
Чулово, майстерно. give_rose
 
Ніна Незламна відповів на коментар Георгій Грищенко, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую! 19 22 22 give_rose
 
Миколай Волиняк, 05.09.2017 - 22:09
smile 12 friends
 
Ніна Незламна відповів на коментар Миколай Волиняк, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую! 22 22 19 give_rose
 
Надія Башинська, 05.09.2017 - 20:35
16 42 43 16 Як же гарно Ви, Ніночко, пишете!!!
Такі душевні Ваші твори! flo21 flo22 flo18
 
Ніна Незламна відповів на коментар Надія Башинська, 01.01.1970 - 03:00
Дякую! Дуже хочу ,щоб людям подобалося.Як кажуть,як вмію, приємно,що читаєте. Дякую! 19 give_rose give_rose give_rose
 
ТАИСИЯ, 05.09.2017 - 17:14
Нина! Напугала!Смотрю - рассказ длиннющий...
Но сразу увлеклась... Куда девался страх!?
Эта история - так типично отражает нашу жизнь: правдиво, интересно,романтично! Поставлю Вам - отлично! love03 flo36
 
Ніна Незламна відповів на коментар ТАИСИЯ, 01.01.1970 - 03:00
Большое спасибо!!!!!!Я очень рада,что Вам пришлось до душе. Благодарю!!!Всегда Вас жду в гости.Всего наилучшего!!! 19 22 22 give_rose give_rose give_rose
 
Гарна проза. Не кожен може з такими подробицями описати сільське життя закоханих, які завжди на виду. У місті простіше, інколи не знають і своїх сусідів, як і чим вони живуть. Пишіть, Ніно, бо селу не так багато уваги взагалі приділяється. А там в основному живуть щирі люди, працьовиті. З повагою, Світлая.
 
Ніна Незламна відповів на коментар Світлая (Світлана Пирогова), 01.01.1970 - 03:00
Я ЩИРО ВДЯЧНА ВАМ ЗА ТЕПЛІ ВІДГУКИ!
Мабуть тільки завдяки підтримки друзів пишеться.Адже Ви мене всі надихаєте до нових творів.Все якась депресія хоче огорнути та теплі відгуки надихають. Дякую Вам!
Всього найкращого Вам!!! 19 give_rose
 
Ніна-Марія, 05.09.2017 - 15:24
Я захоплююсь Вашою прозою, Ніночко. Ви просто молодчина. Та не переймайтеся за коментар, я Вам вдячна, що читаєте мої вірші. От тільки шкода, що в мене часу вільного обмаль, щоб більше писати. 12 12 12 16 16 16 21 22 22 flo12
 
Ніна Незламна відповів на коментар Ніна-Марія, 01.01.1970 - 03:00
Щиро дякую!Ви знаєте,я ціную дружбу,тому хочеться,щоб все було добре. Завжди Вам рада,заходьте. Всього найкращого Вам!!! 19 22 22 give_rose give_rose give_rose
 
Лилея, 05.09.2017 - 13:43
12 12 16 16 23 give_rose
 
Ніна Незламна відповів на коментар Лилея, 01.01.1970 - 03:00
Щиро дякую!Рада,що читаєте мої твори.
Успіхів Вам і натхнення!!! 19 22 22 give_rose
 
flo11 flo04 flo11 Гарно! Життєво! Повчально! 12 12
 
Ніна Незламна відповів на коментар Світлана Семенюк, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую! Рада,що завітали. Всього найкращого!!! 19 give_rose give_rose give_rose
 
Чайківчанка, 05.09.2017 - 10:33
12 give_roseта ви і поет і письмениця. Браво за цікаву історію а взагалі це є чиєсь життя
 
Ніна Незламна відповів на коментар Чайківчанка, 01.01.1970 - 03:00
Щиро дякую! Ой,не перехваліть!Мені до них далеко.Та так від ваших слів тепло!Рада,що читаєте твори і,що подобаються Вам.Завжди Вам рада,читайте на здоров*ячко! Успіхів Вам! 19 give_rose give_rose give_rose
 
dashavsky, 05.09.2017 - 09:18
Цікава і дуже гарна історія. 16 flo12 22 19 22 42 16 43
 
Ніна Незламна відповів на коментар dashavsky, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую!Рада,що сподобалася.Успіхів Вам!!! 19 give_rose
 

Сторінки (2):  назад [ 1 ] [ 2 ] вперед
Нові твори