Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Ольга Плай: Праматір. Частина ІІ: Дружбою та вірністю. Розділ VI. Перемир'я - ВІРШ

logo
Ольга Плай: Праматір. Частина ІІ: Дружбою та вірністю. Розділ VI. Перемир
UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

  x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 6
Пошук

Перевірка розміру



honeypot

Праматір. Частина ІІ: Дружбою та вірністю. Розділ VI. Перемир'я

Йшов 969 рік. Вже не перший день тривала війна Русі з Болгарією. Святослав був дуже виснажений, майже не міг управляти військом. Його серце було далеко на Русі, де залишилася вся його родина, котра очікувала на повернення князя.
Святослав декілька років тому став правити державою, яку мати передала йому, постарівши. Протягом багатьох літ Русь була могутньою, а старший син Ольги та Ігоря зміг зробити її ще могутнішою, ще більш впливовою та відомою.
Кривавий світанок віщував негоду. Поблідлий князь часто виходив з шатра, дивився у далечінь й важко зітхав. Він пам’ятав від батька, як за небесними світилами, хмарами, вітром чи тваринами визначати погоду, але цього разу йому було байдуже до навколишнього середовища: душа відчувала неладне. Ще раз помолився своїм богам і зайшов до шатра, кутаючись у хутра. 
— Князю, — до шатра Святослава ввійшов переляканий Свенельд, — трапилося горе…
— Що таке, Свенельде? — підскочив князь.
— На Київ напали печеніги. Ой, лихо-лихо! Князь Улеб відправився на допомогу княгині, але його військо слабке… - заторохкотів. – Боюся, не протриматися Києву…
— Ми негайно повертаємося! — голосно крикнув Святослав. — Скажи це гридям, нехай готуються до повернення на Русь. 
— Вороги це сприймуть, як нашу поразку… 
— До біса це сприйняття! — наказав. — Негайно повертаймося! 
*****
Ольга з внуками та Предславою спостерігали за облогою Києва. З Гори було видно, як печеніги тисячами крутяться навколо міста, біля його оборонної стіни, і як тисячі гридів то з’являються, то зникають на ній.
— Моліться, мої соколи, — шепотіла Ольга. — У Христа спасіння просіть: Він все чує, Він все бачить, Він допомагає тим, хто вірить. 
— Справді, княгине? — запитав Володимир. — Невже існує один Бог? 
— Існує, мій сонцеликий… Молися, бо коли станеш князем, то Бог допоможе і тобі. 
— А нам, бабцю? — здивовано спитав Ярополк, — невже ми не будемо княжити?
— Усі будете княжити. Ваш батько все зробить, як треба. 
До зали ввійшов стомлений Асмуд, тримаючись за поранену руку. Низько вклонився княжій родині та опустив голову: йому бракувало сил.
— Що з тобою, Асмуде? — підбігла до нього Предслава. — Брате, як так? 
— Печеніги… Їх багато… Князь Улеб… 
— Що з моїм сином? — тривожно підвелася княгиня, ледве стоячи на ногах: старість підступно підкоряла її собі. 
— З ним все гаразд, княгине, — спокійно відповів. — Просто його воїнів замало…
Їхню розмову перервав наляканий Улеб, який саме вбіг до зали. Він вклонився, княгиня кинулася його обіймати, проте спинилася від болю у грудях. Князь кинув погляд на хвору матір, потім на племінників.
— Святослав приїхав! — голосно промовив. – Навіть швидше, аніж я думав. 
Усі кинулися до вікна і побачили, як починають відступати печеніги. Асмуд поцілував сестру в чоло і кинувся надвір, щоб допомогти Святославові. Князь Улеб вийшов за ним. 
Довго тривала запекла боротьба. Не один гридь поліг під стіною Києва, захищаючи рідне місто від загарбників. Не одна жінка заплакала за чоловіком і не одна дитина заголосила за батьком. 
Коли бій скінчився, Свенельд знайшов пораненого Асмуда, що ледве тримався на ногах. 
— Асмуде, як ти? — підійшов до нього та ледве встиг піймати: чоловік упав до долу.
— Все гаразд, друже… 
Воєвода глянув на його рану і спробував підвести, але дарма: чоловік не міг іти.
— Облиш мене. Не довго залишилося.
— Що ти таке кажеш? — почав підбадьорювати, — ти потрібен Предславі…
— Я давно не маю сім’ї. Мій батько поліг з честю — я також не осоромлю його. Ох, Свенельде, якби ти знав, як це важко не мати нащадків… Бережи своїх синів, княжичів бережи! 
— Берегтиму, Асмуде.
— Я знаю правду… Ти внук покійного Діра, брат княгині. – сказав упевнено, міцно схопив за руку товариша і пильно подивився йому у вічі. 
— Ти мариш. – відступив воєвода. 
— Я давно про це догадався, просто не міг сказати… Розкажи все княгині, розкажи! – попросив на прощання. Його вуста затремтіли, обличчя посиніло, після чого той важко зітхнув і спинив свій погляд на Горі.  
— Розповім, брате… - Свенельд схилився над ним і почав молитися. Він знав, що покійний вірив у християнського Бога, проте такі молитви знав погано, тому підніс руки до неба та почав читати старі, відомі ще від діда-прадіда молитви. Шкода, що предки так і не навчили чоловіка родинній релігії. 
Улеб спинився поза спиною варяга: він дуже любив Асмуда та цінував його. Вчителя молодшого князя не стало, з ним пішли і спогади про зброю, мужність і воєводство.
— Асмуд був знатним воєводою… — промовив Улеб і схилив голову. Біля нього, схиливши голову, став Святослав. Князь також неабияк засмутився через втрату вірного друга і наставника. 
— Наказую його похоронити зі всіма почестями! — мовив Святослав і глянув на Улеба. — Вітаю тебе, брате! – пильно розглядав брата. Русі вуса, невелика борода, глибокі сірі очі: брат дуже змінився.
— І тебе вітаю, — прошипів крізь зуби Улеб.
— Дякую, що допоміг…
— Це мій обов’язок, — відповів сухо. — Мамі дуже зле, я не зміг би залишити її одну… Та ще й твоїх дітей…
— Ти досі мене ненавидиш? Ох, брате, Есфір немає, ворожнечі немає…
— Я кохав її. А ти…
— Вона зробила свій вибір.
— Так найлегше сказати. Олег — все, що від неї залишилося.
— Він схожий на неї.
— Я його бачив, хорошого сина маєш! 
Святослав зітхнув і поплескав брата по плечу. Улеб посміхнувся і обійняв колишнього «ворога». 
Гриді повільно входили до міста, несучи поранених і вбитих. На Горі гірко плакала Предслава за своїм братом, котрий так палко обороняв місто від загарбників: він був єдиною найближчою людиною у її житті, бо матір та батька вона втратила рано. 
Ольга, побачивши обох синів живими та неушкодженими, кинулася до них зі сльозами на очах. 
— Соколи мої! — обійняла їх. — Яка я щаслива бачити вас разом. Бог свідок, що моє серце краялося від того, що ви не зналися. П’ятнадцять літ пролетіли, наче вік!
— Мамо, не плачте, — звернувся до неї Святослав. — Якщо Ваша воля, то я нізащо протягом кількох літ нікуди не піду, ні в які походи, — глянув на брата. — Улеб також нікуди не піде…
— Улеб — дитя миру: він не здатен до війни, — прошепотіла. Княгиня поглянула на тіло Асмуда, над яким побивалася невістка. Ольга підійшла до нього і перехрестила тричі. — Нехай покоїться з миром. Покличте священика, щоб той похоронив дітей Христа. Всі ми Божі діти…
Улеб пильно розглядав малого Олега, на обличчі якого чітко вирізнялися риси Есфір. Серце молодшого княжича було не спокійним, адже він вважав, що цей хлопчик – не тільки син Святослава, але і його найрідніший син. 
						***
Київ ще не встиг охолонути від того денної битви. На щастя, напад печенігів було відбито, але, на жаль, полягло чимало чудових гридів. Предслава оплакувала свого брата – тепер у неї не залишилося нікого з рідних, окрім неповнолітнього сина. Святослав і Улеб також розділили з нею це горе – Асмуд був чудовим учителем і другом. Неймовірно сумував і Свенельд, котрий утратив єдиного товариша, з ким був по-справжньому щирим. 
 	Всі зібралися у великій залі. Цього вечора не було веселого сміху та приємної музики – зала була прикрашена десятками свічок, котрі символізували душі полеглих, а на столі не було розкішної їжі: Ольга наказала подати все строге, щоб правити тризну. 
- Знову повернулися ворожі часи… - промовила княгиня. – Мені шкода, що наші воїни загинули від руки ворога… Ох, - зітхнула. – Чує моє серце, що вони ще повернуться… І не раз… - підвелася. – Помолімося, мої діти… Нехай кожен молиться до того Бога, в якого вірує…
 	Зашуміло. Всі присутні читали молитви, хто як міг – все одно Творець почує, усе одно простить та допоможе. Так було в кожній хатині Києва.
 	По завершенню тризни сини Святослава вийшли на балкон. Довкола було темно та тихо. За ними вийшли два князі, схиливши голови. Старший підійшов до синів і зітхнув, глянувши на Борисфен.
- Бачите, яке життя коротке… Сьогодні Київ був на волосині від смерті… Ох, хвала богам, що вони допомогли нам зупинити супостатів, що вберегли нас!
- Невже боги тут були? – спитав Ярополк. – Я не бачив нікого, окрім наших гридів і печенігів. – глянув на батька. – А Ви їх бачили, тату?
- Кожен, хто хоче – той бачить…
- Для цього потрібно вірити, соколи. – підійшов Улеб. – Я вірю, що Київ буде надалі процвітати, що не знатиме горя, що більше жодної краплини тут не проллється… 
- Ми зробимо все, що зможемо. – посміхнувся Володимир. – Ви тільки навчіть нас…
 	Чоловіки посміхнулися. Вони глянули на хлопців, що пильно вдивлялися у далечінь, наче б то намагалися когось там побачити. Ярополк вклонився до князів.
- Дозвольте мені піти до княгині. 
- Іди, сину. – махнув рукою Святослав. – Зараз їй потрібна неабияка підтримка. 
- Тоді і я піду. – відповів Володимир. – Олеже, ходімо з ними…
- Ви йдіть. – відмовив. – Я наздожену. 
 	Святослав з двома синами зайшов до хоромів. Княжич знітився і глянув на Улеба, що стояв поряд. Він завжди був прив’язаним до князя, тяжів до нього, як і чоловік до хлопця.
- Чому життя таке швидкоплинне? – спитав. – Чому? Невже так було на небі сказано, щоб дядько Асмуд поліг?
- Швидше за все, Олеже. – глянув князь на племінника. – І я колись так піду.
- Ви? – здивувався. – Чому?
- Лишень одному Творцеві відомо, княжичу.
- Ні, не йдіть так! – хлопець щосили обійняв Улеба. – Не йдіть… Прошу вас!
- Сину мій… - прошепотів і відступив від хлопця. – Але зараз я тут. Я поряд. – дістав дещо із-за пояса. – Це – тобі.
 	Олег взяв до рук невеликого ножика. Він покрутив його в руках і глянув на дядька.
- Дякую! Це…це… це… неймовірно! 
- Я знав, що тобі сподобається. – посміхнувся.
- Ще б пак! Він такий… гарний! – радів. 
- Тепер ти – справжній княжич! Такого ножа жоден з-поміж твоїх братів не має! – відповів Улеб. – А тепер… ходімо до хоромів: ми потрібні княгині. 
 	Олег засміявся і побіг всередину; князь зітхнув, глянув на вечірню Гору, на Борисфен та Чортирій, зітхнув і зайшов до хоромів за племінником. 
***
Ранок був дуже тихим і спокійним. Пташки співали, люди веселилися, сонечко гріло так, наче вчорашніх подій і не було. Київ далі процвітав: на деревах з’явився цвіт, трава зеленіла, на Подолі знову зібралися різні купці та різні ремісники. 
 	Ольга стояла на балконі. Вона пильно вдивлялася удалечінь, немов би намагалася щось побачити там. 
- Мамо… - почула голос. 
- Соколи мої! – повернулася і побачила синів. – Я очікувала на вас…
- Ми прийшла до тебе. – відповів Улеб. 
- Я хочу пройтися по Горі… - знову глянула на місто. – Сьогодні погода чудова.
- Ми підемо з тобою? – спитав Святослав.
- Як у старі, добрі часи…
 	Всі, хто бачив княжу сім’ю, відразу ж вклонялися їм. Княгиня йшла так гордовито, як і колись, у молодості. Сини, високо піднявши голови, ступали поряд: Святослав – праворуч, а Улеб – ліворуч. 
 	Коли вони вийшли за ворота, то опинилися біля великого насипу, що височів на кручі. То була Аскольдова могила, де спочивали предки княжого роду – діди Ольги та Свенельда. Жінка підійшла ближче, пильно вдивляючись вдалечінь.
- Побудьте тут. – глянула на синів.
 	Тепер вона підійшла геть близько. Ольга чудово розуміла, що їй залишилося недовго ходити по цій землі, недовго правити Руссю. Зовсім скоро кістлява мала прийти і по неї, тому до цього дня жінка добре приготувалася. Декілька хвилин вона молилася над могилою родичів, а потім відійшла в бік і глянула на ріку. Колись, багато років тому, вони з Ігорем любили приїздити туди, плескатися у воді та кататися у човні. Тепер такого не буде. Більше ніколи.
   	Ольга відвела погляд на синів, що стояли, опустивши очі. Стільки часу минуло, стільки води з ним утекло! Сини-сини, орли-княжичі… А тепер уже – князі.
Серце стислося у грудях. У голові запаморочилося, але Ольга не подала виду. Вона зрозуміла, що востаннє стоїть тут, дивиться на свій Київ. 
 	Княгиня з синами поверталася до міста. Щойно жінка пройшла через ворота, то спинилася, посміхнувшись: неподалік, біля гридниці, разом зі своїм вірним воєводою Тихоном, стояв Ігор. До них підійшов Асмуд, і батько нарешті обійняв сина, а потім молодий воєвода схилив голову перед князем, що поплескав його по плечу. Чоловіки сміялися. Вони про щось розмовляли та, побачивши Ольгу, гриді вклонився, а Ігор посміхнувся.  
 	Зі сторони княжих хоромів ішов Володислав. Таким жінка й запам’ятала свого першого сина, що ані трішки не змінився. Він спинився неподалік він батька та привітно замахав рукою матері, котра ледве стримувала сльози. 
 	Біля ґанку на княгиню очікувала Мирослава, котра схилила перед нею голову та тримала ключі, як і колись, багато років тому. Поряд з нею стояла весела Малуша, очі якої блищали від радості. Ольга кивнула головою і зайшла до середини. Вона попрямувала до великої зали, куди зайшла поспіхом: там на неї очікувала вся її родина: батько, мати, брати та сестра, та вся родина, котрі сміялися і, помітивши свою кровинку, також схилили перед нею голову. Звенигора, Акун та Борислав закружляли довкола батьків, що сіли на престол.
 	Вмить жінці стало зле. В очах потемніло та вона впала долу. Святослав і Улеб кинулися до неї, намагаючись підвести.
***
Наступного дня Ольга не змогла встати — старість мимоволі охопила її, не даючи можливості жити далі так, як раніше. Біля її ложа зібралася вся княжа родина розуміючи, що цей день — один з-поміж останніх днів княгині.
— Сини мої, — глянула на змужнілих чоловіків. — Не сваріться! Бережіть один одного, дітей та жінок своїх. Життя — річ дуже важка! Знали б ви, як я колись хотіла знову стати мамою, як я звернулася до Бога і Він змилувався наді мною — дав вас, мої соколи! Святославе, не будь надто жорстоким, не йди війною проти Бога, допомагай Улебові та синів своїх на ноги постав, звеличай їх, але в міру: зашкодити можеш. Улебе, цінуй свого брата, не тримай зла на нього, бо зло — річ страшна, душу поїдає… 
Ольга перевела погляд на Предславу. 
— Дякую, що ти завжди була поряд з моїм сином та внуками, що прийняла їх та виховуєш гідно… 
Сини схилилися над матір’ю, сівши поряд на її ложе, а внуки з невісткою стали на коліна, почавши молитися то до Христа, то до інших богів — хто у кого вірив. 
Княгиня же раз зітхнула і взяла за руку Володимира, котрий стояв найближче. Брати переглянулися між собою і також подали руку бабусі.
— Не сваріться, соколи! Ви чудові, хоча такі різні! Любіть один одного, шануйтеся, братайтеся, бо як почнеться розбрат — Русь загине. Не дайте Русі згинути, зникнути Батьківщині ваших предків! Хрестіться, прошу вас, хрестіться. Бог усіх любить, усім прощає!.. 
Онуки поцілували їй руку і важко зітхнули.
— Мамо… — прошепотів Улеб. 
— Залиште мене одну… — глянула на двері, — покличте Свенельда, я хочу дати йому останню настанову… 
Усі вклонились княгині і вийшли геть. До покоїв Ольги ввійшов воєвода.
— Княгине…
— Сідай, Свенельде. Я хочу тобі дещо сказати…
— Слухаю, княгине, — сів поряд, насупивши брови. Його волосся вкрила легка сивина і зморшки покрили обличчя.
— Ти єдиний залишився, кому я можу вірити, — розпочала розмову. — Асмуда не стало… Прошу, допомагай моїм синам, не покидай їх! Не дай їм ворогувати… Онукам моїм допомагай, не дозволь супостатами бути… Обіцяєш? 
— Обіцяю…
— Не дай Русі загинути. Не дай! 
— Не дам, княгине!
Ольга знову зітхнула і Свенельд взяв її за руку.
— Прекрасо, — глянув їй у вічі. — Я хотів тобі сказати… — взяв свій амулет в руку, що висів на його шиї. – Я твій брат…
— Свенельде…
— Я не брешу. Аскольд був твоїм дідом, а Дір – моїм… Я син Вакули, єдиний нащадок, котрий вижив… Ми тікали далеко, коли прийшов Олег. Я стільки років жив на півночі, знаючи, що у мене є ти, моя улюблена, дорога сестро… А коли я дізнався, що ти більше не Прекраса, коли зрозумів, що моя сестра стала княгинею, то мало не збожеволів від щастя. Я знайшов тебе, мила. 
— Чому ж ти мовчав?
— Боявся, що не повіриш, — показав свій амулет. — Бачиш, він такий же, як твій. Ми рідня, Прекрасо. 
— Не покидай моїх нащадків.
— Ніколи.
— Стільки років, брате… — пустила сльозу. Її погляд вмить завмер. Серце перестало шалено битися у грудях, як колись; вуста більше не зронили ні слова. Так померла велика княгиня всієї Русі. 
Князі Святослав та Улеб поховали її за християнським звичаєм, так, як вона колись хотіла. 
Коло церкви, яку збудувала покійна, стояли її сини. На цей похорон прийшло чимало людей, серед яких був і простолюд, і бояри. Брати більше не дивилися один на одного вовком, а навпаки, підтримували. Вони пам’ятали її слова про мир, про братерство, про любов. Більше ніколи княгиня не привітає їх, не обійме, не чекатиме їхнього повернення. Вона пішла до Творця, сповідати у кращому світі свою віру. 

ID:  748714
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.09.2017 14:52:57
© дата внесення змiн: 03.09.2017 15:48:56
автор: Ольга Плай

Мені подобається 1 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



back Попередній твір     Наступний твір forward
author   Перейти на сторінку автора
edit   Редагувати trash   Видалити    print Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (324)
В тому числі авторами сайту (2) показати авторів
Середня оцінка поета: 0 Середня оцінка читача: 0
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі..




КОМЕНТАРІ

norton, 01.09.2017 - 19:10
"оточуючуго" – небажане. можна просто: "байдуже до оточення", "байдуже до обставин", "байдуже до всього"; "по завершенні тризни"; "скільки води з ним спливло"; "досередини"; "зала" – "палата", чи що; "посміхатися" – глузувати
 

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  аврора
Маргіз: - Мигавиця, кольорова мигавиця
Синонім до слова:  аврора
Юхниця Євген: - смолоскиподення
Синонім до слова:  аврора
Ніжинський: - пробудниця-зоряниця
Синонім до слова:  метал
Enol: - ну що - нічого?
Знайти несловникові синоніми до слова:  метал
Enol: - той, що музичний жанр
Знайти несловникові синоніми до слова:  аврора
Enol: - та, що іонізоване сяйво
Синонім до слова:  Бабине літо
Маргіз: - Осіннє танго
Синонім до слова:  Вірний
Маргіз: - Вірний - однолюб
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Маргіз: - осяйна
Знайти несловникові синоніми до слова:  Вичитка
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Мобілізація
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Рахманий
Mattias Genri: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Mattias Genri: - sliczna...
Синонім до слова:  видих
Наталя Хаммоуда: - Відди́х, зди́х.
Синонім до слова:  Вірний
Eyfiya: - Непохитний
Синонім до слова:  Вірний
levile: - Незрадливий Вірний
Знайти несловникові синоніми до слова:  Верлібр
Андрій Ключ: - Танцпро – танцююча проза
Синонім до слова:  Церата
Олекса Терен: - Обрус.
Знайти несловникові синоніми до слова:  видих
Enol: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Микола Холодов: - Кльова, Класна, Красна.
Синонім до слова:  Церата
Neteka: - Вощонка
Синонім до слова:  Церата
dashavsky: - Клейонка.
Знайти несловникові синоніми до слова:  Церата
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Neteka: - Писана
x
Нові твори
Обрати твори за період: