То нічого, що ти далеко
І не страшно, що ти чужий,
Світ - навиворіт, це нелегко,
А чи легко тобі, скажи...
Я вже бачила цвіт на вишнях -
Обривала п'янкі плоди,
Відпускала своїх колишніх
Може, поруч і ти ходив...
Все блукав, щоб мене зустріти,
Повернути, зректи, спасти,
Донести незів'ялі квіти...
Як могла я не знать, де ти?..
Розминулися ми у часі,
Аж планети зійшли з орбіт,
Заморожені вишні в чашці
Обережно даю тобі...
Відігрій у своїх долонях
Соковиті, тугі, смачні,
То для мене вони холодні -
Вишні, зірвані повесні...
Я забуду в твоєму світі
Все, розгублене поміж трав -
Залишайся в моєму літі,
Бо весну мою... він забрав...
- - -
гарно... як гарно може покликати жінка до щастя!
(а нам би такого таланту - вімти почути і знайти відповідь, гідну цієї сповіді закоханого вічно травневого серця...)
Гарно дуже. таку поезію я люблю - просто і вишукано, доступно і глибоко. От і я з Вами знайомлюся. писати важко - поганий зір і однією рукою. то ж надалі коментарі тільки смайликами.
"Відігрій у своїх долонях
Соковиті, тугі, смачні,
То для мене вони холодні -
Вишні, зірвані повесні..."
Скільки ж тепла та щирості у цих чарівних рядках! додаю у обране.
Та, ні!!! Чоловік, який пише такі чудові вірші, ніколи не постаріє!!! А я допоможу Вам "розплутатись" Жінка, весна якої промайнула заради іншого, зустріла своє кохання в теплому літі свого життя... і так хоче залишити в себе цього чоловіка, що ладна забути з ним (вже в його світі!)
все розгублене в молоді роки... Але ж весну її забрав отой, перший...
Дякую Вам щиро, що читаєте уважно!!!