Не говори мені про біль,
бо ти не розумієш цього слова,
а тим часом заростає поміж нас
дурманна міль,
як море по якій пливе
в незвідану пучину крива гондола.
Не говори мені літай,
бо я тебе не відпускаю
ти прагнеш здихатись мене,
як люблять задихатись люди,
шепочучи "Прощай".
Та в тебе не хватає мізків,
тому й з тобою в хованки не граю.
Ти п'єш пошарпане вино
червоне чи зелене
й не розумію поки я
в якому стані твоє его.
Ще й сонце насміхається,
коли підходить твоя тінь
до мене.
Чи то червона, чи зелена...
І що ж буде,
коли відправимось у мандри,
опісля чисельних примирених подій
в історії суспільства?
Я зачитаю знову
твій улюблений вірш "Нарди"
на верхівці двоповерхового
туманного будинку,
що так не любить міста.
Вино в руках
ми п'яні пустотою
у цей час,
де виростаємо й старієм щохвилини,
та знаєш, як би там не було серед мас
я радий, що хворію лиш тобою
моя безсмертна квітко, моя надіє.
