У домі цьому — без пам'яті й дат —
з манірністю світла, що зранку простує
порожнім затоптаним тлом під ногами,
я бачу занадто багато речей.
Я бачу, як стіни випльовують плями —
і дихають так, наче щось їм болить.
Накидкою темряви сутінки вкриють,
і волею тиші дріматиме дім,
що був мені першим притулком для втечі
аж поки по шкірі не вдарили сни,
що вилізли з-під голови.
І кажуть мені давні люди тутешні,
що гамір не вміє стихати у тиші,
що ніч не вертає до першого дня,
що кожна любов нам для чогось потрібна,
що кожна наступна хвилина помре,
як тільки збагнути, на що її стало.
І я їм повірила. В домі цьому.
І довго навзаєм мовчала.
29.07.17, Київ #dysonansne
