«У чорному, чорному місті, посеред чорного, чорного лісу, на чорній, чорній вулиці стояв чорний, чорний будинок». – саме так починалися його розповіді на протязі ось уже десяти років. У них не було харизми, чи відчуття страху, та й з точки зору літератури вони були плоскими і не цікавими. Та було одне але… Це вагоме «Але», котре втирало носи всім критикам та літераторам. Це «але», котре не давало спокою представникам цього жанру у всьому світі. І полягало воно у тому, що його творами зачитувалися, будь це маленька розповідь на три сторіночки чи мега роман на вісімсот, вони миттю розкуплялися мільйонними тиражами, перекладалися на десятки, а то й сотні мов. І будучи повним профаном у літературі він ставав з кожним днем все успішнішим і впливовішим. Люди уповалися його текстами і готові були на шматки розірвати на сувеніри плоть свого кумира. Вони готові були цілувати землю там де він ступав. Доходило навіть до трагічних випадків суїциду, коли фанати закінчували життя самогубством, лиш би тільки таким чином подарувати новий сюжет для його історій (про що було написано у передсмертних записках) та увіковічнити себе у бездарних рядках великого генія. Він не вважав це чимось виходячим за рамки розумного, бо чужі життя були лише чужими життями. Йому не було діла до якихось божевільних, страждаючих від нерозділеного фанатизму до нього.
Та ще десять років тому все було зовсім по іншому…
***
Прокинувшись в холодному поту о третій ночі, він ніяк не міг зрозуміти, що так його налякало. У пам’яті не залишилось і крихти згадки про минувший сон. Навіть натяку на нічні кошмари не було. І ні, він не страждав безсонням.
Лежачи і дивлячись у стелю, він старався намалювати собі якийсь сюжет для майбутньої книжки… А свідомість говорила тільки про «Чорний, чорний ліс». «Можливо жахи це не моє?» - промайнула мимолітна думка, та він швидко викинув її із голови, не забиваючи собі баки непотрібними роздумами. Так тривало уже не перший тиждень, думки про те, що пора уже почати писати книгу переслідували молодого письменника і вдень і у ночі.
Так він молодий письменник, майбутнє літератури у стилі жахів – Андрій Омел’яненко. По крайній мірі він так вважав. І цього було достатньо. Для першої пори, самовпевненість це головне. Дальше діло тільки за сюжетом. Неймовірно крутим блокбастером, котрий би відразу вивів його з заболочених низів на вершкову вершину літературного олімпу з мільйонними тиражами і самогубцями фанатами. Саме це було незмінною ідеєю, стимулом до розвитку і водночас ступором, котрий гальмував у всіх починаннях. Він пророкував собі стрімкий злет і усіма фібрами душі відчував його, та чомусь не злітав. Наче маленьке пташеня, що щойно оперилося, він махав своїми безпомічними крилами, та злетіти не міг. Безліч бездарних історій, не вартих навіть сторінки у провінційній газеті, виходили з-під його пера.
Тиждень, другий… місяць, три, п’ять… рік… бездарних поривів агонізуючої творчості.
Уже раптові напади стресу і початки безсонних ночей. Як, Він… Як? Голова боліла від потуги та пошуку ідей. Але золота жила чомусь завжди вислизала з його рук. Так, він не страждав безсонням, але спати не міг, їсти не міг, і навіть думати уже не міг. У голові тільки «чорний, чорний ліс». «Я бездарність» - знову простогнало у голові. «Таких письменників як я, тисячі чи навіть десятки тисяч, ми безталанні сироти, що б’ються за скибку хліба»
Раптом посеред ночі таких роздумів задзвонив телефон. Андрій стрепенувся і виринув зі ступору своїх понівечених роздумів. Коротка смс, всього лиш три слова – «піднімись на дах». І він будучи здивованим і трохи переляканим просто вдягнувся і вийшов з квартири. Ним керувала цікавість, та ноги ставали ватними з кожною сходиною вгору, їх сковував страх, пальці на руках стали холодними, наче лід, з рота видихалися клубочки пару, серце виривалося з грудей, калатаючи наче навіжене. Та він піднімався, сходина за сходиною, все важче і важче, падаючи майже на коліна від важкості. Наче на плечі тиснуло повітря усією своєю вагою. Бракувало подиху. Вдихати вдавалось через раз, жадно хапаючи ротом повітря, яке стало наче густий джем. Сходина за сходиною… І ось він, вихід на зовні, останній крок і рука торкається холодної ручки. Зі скрипом відчинилися двері і Андрій опинився на рівній площадці даху. Швидким поглядом кинувши навкруги він нікого не побачив.
- От дурне ж ти, повівся на таку пургу,- сказав він сам до себе, а з рота вирвалися клуби гарячої пари,- а тут холодно.
Він зробив декілька кроків і опинився на краю будинку, вдивляючись униз. Під ним було десять поверхів повітря. Холодного, морозного, густого мов дим повітря. Раптом ззаду він відчув на собі чийсь холодний подих, а потім і дотик крижаних пальців на своєму плечі.
- Я знав, що ти прийдеш,- промовив незнайомий голос з-за спини.
А страх настільки перейняв Андрія, що він не міг ні повернутися, ні сказати ані слова у відповідь. Його закувало у сталеві окови жаху. Раптом міцна рука розвернула його на місці, наче якусь пір’їнку. І перед очима постав він… Холодна стриманість у погляді, грубі, але водночас витончені риси обличчя, чорне коротке волосся і усмішка… білосніжна усмішка, котра здавалась настільки химерною і примарно потойбічною, що приворожувала і заставляла зрозуміти всю велич особи.
- Хто ви? – якимось зовсім не своїм голосом запитав Андрій, - і чого вам від мене треба.
- Мені? Нічого! Це тобі від мене дещо потрібно.
Усмішка незнайомця стала ще химернішою. Вона подобала на оскал якогось голодного звіра, та Андрій не міг відірвати від неї погляду, вона наче гіпнотизувала його, пожираючи душу. На обличчі з’явилися нотки здивування.
- Я вас зовсім не знаю.
- Зате я тебе добре знаю, - відповів незнайомець, - ти хочеш стати відомим письменником? Я тобі допоможу.
Останню фразу він промовив шепотом просто над вухом Андрія, від чого по тілу пробіглися мурашки і раптово стало ще більш моторошно.
- І що від мене буде потрібно? – злякано запитав хлопець, розуміючи, що грає у покер з нечистим, і флеш-рояль явно не у нього.
- Та нічого. – оскалився незнайомець, - я знаю думки, мені не треба твоя душа, залиш собі, вона не варта і мідного гроша.
Він ступив крок убік, відкриваючи Андрієві шлях до виходу з даху.
- Ти можеш піти, я не тримаю тебе. Але можеш і залишитися. Вибір лиш за тобою.
Здається що таємничий чоловік грався його душею, перебираючи струни долі поміж своїми довгими холодними пальцями, як вправний музикант володіє інструментом. То відпускаючи і послаблюючи їх натяг, то натягаючи до упору, відчуваючи рипіння сталевих волокон у долонях.
- Іди! - гаркнув він, а потім промовив стримано і тихо, - чи залишайся.
Андрія розривали на шматки сумніви, та це був один з тих шансів, як досягнути успіху, але і ціна могла бути доволі великою. Він пішов до дверей, торкнувся холодної клямки, та раптом зачинив їх, перед собою.
- Кажи що потрібно, - промовив він, не повертаючись та не відпускаючи дверної ручки, - я готовий.
- Я ж казав, що нічого… - промовив незнайомець, - просто продовжуй писати і ти незчуєшся, як станеш шалено відомим, а дальше піде, як по маслу. Коли потрібно буде ми ще зустрінемось.
Андрій хотів було підійти до чоловіка, та той раптом розбігшись сягонув з даху просто у прірву десяти поверхів.
- Та ти що! Стій! – прокричав горе-письменник, кидаючись до краю даху і злякано вдивляючись униз.
Та там нічого не було, просто десять поверхів густого повітря і тьма холодного тротуару внизу. І все… хоча у темряві ночі важко було розгледіти чи там є тіло. Він кинувся до виходу, охоплений панікою, спускаючись з даху, хаотично нажимав на кнопку виклику ліфту, той їхав наче цілу вічність. І ще таку ж вічність спускався вниз, серце гучно калатало, а у повній тиші ночі цей звук віддавався відбійними молотками від стін, у вухах щось шуміло… здавалося наче він чує шум власної крові по судинах.
Вибігши на двір, він до останнього надіявся, що це всього лиш страшний сон і ось-ось вдасться прокинутись. Та сталося не так як він думав.
- Зовсім не сон, не сон…! - прокричав він побачивши мертве тіло у калюжі крові на тротуарі. – Що ж це за чортівня така.
Андрій вхопився обидвома руками за волосся, не вірячи своїм очам. Він думав, що зустрівся з нечистим, але ось же воно тіло. Розбите тіло на тротуарі. Це всього лиш якийсь безумець, котрий вирішив дуже негарно з ним пожартувати, перед тим, як покінчити життя самогубством. Лиш одне якось вислизнуло з голови, звідки у цього незнайомця його номер телефону. Та це всього лиш незначна деталь. Хто знає де він міг його дістати. Перед ним лежало мертве тіло, а це була зараз сама більша проблема. У Андрія не було проблем із законом і він їх зовсім не хотів. Але раптом його почнуть допитувати… і він ляпне чогось лишнього, як пояснити, що він робив на даху у таку пізню пору, чому не зупинив самогубця, а раптом виникнуть підозри, що саме він вбивця.
В голові промайнула лише одна думка - «Пора линяти звідси». Його ніхто не бачив, значить ніхто не запідозрить. А зранку все буде інакше. Він помчав до квартири, озираючись, у пошуках запізнілих, чи то уже ранішніх перехожих. Та здається ця біда його оминула.
Він закрився в квартирі на всі замки, і не роздягаючись, навіть не знімаючи взуття, ліг у ліжко та мимоволі заснув.
Надворі почало світати. Разом з промінням сонця, що проникало у квартиру доносилися і обривки фраз з двору. Хтось, можливо ранішній бігун, чи старенька, котрій не спиться, чи запізнілі гуляки, повертаючись додому побачив тіло на тротуарі. Одразу була викликана швидка і міліція. Тай хто тільки не зійшовся на це подивитися, зіваки з вулиці, мешканці будинку і просто якісь незнайомі люди, що опинилися поруч у цей злощасний ранок.
Андрій виглянув у вікно і побачивши юрбу народу наглухо заслонив штори. Його омивало холодним потом, він відчував вину, хоча в принципі не був винен ні в чому. Раптом у двері хтось подзвонив, хвиля страху накрила його, ще більше, та ватними ногами хлопець попрямував у коридор. Виглянувши у вічко він нікого не побачив, та все таки наважився відкрити двері, перекрутивши ключ у замку, тремтячою рукою взявшись за клямку він відчинив.
- А ще довше не міг бабратись,- сказав таємничий незнайомець з даху, стоячи перед хлопцем, - то я зайду.
Не чекаючи запрошення він увійшов до хати. Мову у Андрія відняло начисто, навіть дихнути чи видихнути він в цей момент не міг, просто ступор і все. Таємничий незнайомець, вмостився у м’яке крісло, як то кажуть «Почував себе як вдома».
- А випити у тебе нічого не знайдеться? – запитав він, коли хлопець, білий, як смерть зайшов до кімнати.
Андрій підійшов до вікна і тремтячими пальцями відслонив штору, як не дивно за вікном він побачив незмінну картину, та ж юрба зівак, те ж тіло, що й далі лежало на тротуарі.
- Як, - тільки й зміг видати він, коли раптом у двері знову подзонили.
- Ну чого застиг, - сказав незнайомець, - іди відкривай, до тебе гості.
За дверима стояло двоє поліцейських (як їх тепер величали). Нова уніформа, нові значки, нові повноваження.
- Доброго ранку, вибачте, що потурбували, тут під вашими вікнами сталося самогубство, ми опитуємо людей, можливо хто що бачив.
- Самогубство, - раптово викрикнув Андрій, - та він живий, він тут, ходіть я покажу.
Хлопець помчав у кімнату, поліцейські слідом за ним, вони разом зайшли, та на порожньому кріслі вже й знаку не було таємничого незнайомця.
- Він був тут, ось тут сидів, щойно, він не міг далеко втекти, - прокричав Андрій, кидаючись до вікна. Та за склом усе було незмінно, зіваки, тіло, поліція, медики…
- Ходімо звідси, - сказав один поліцейський до іншого, - цей якийсь несповна розуму.
Вони розвернулися і вийшли з квартири.
- Він був тут, був… - кричав горе письменник їм услід, заливаючись істеричним сміхом. – був, чекайте, він повернеться.
Хлопець вибіг за поліцейськими, та вони відсахнулися від нього, наче від прокаженого. Він стояв на сходовій і просто істерично посміювався, не залишалося нічого, як повернутися у квартиру, закрити двері на всі замки, щоб ніхто не увійшов, і нікому не відчиняти, нікому.
- Ну що накричався, - сказав незнайомець, мирно сидячи у кріслі, наче й нічого не було.
- А….а…а,- схопився за голову Андрій, вириваючи волосся клаптями.
- Та втихомирся, я чого прийшов, - спокійно продовжив незнайомець, - бути тобі письменником, це все, зустрінемось років так за десять.
Він став і вийшов з кімнати. Андрій у напівбожевільному стані пішов за ним, та підійшовши до вхідних дверей зрозумів, що вони замкнуті з середини, а незнайомця і слід простиг.
Ще декілька днів він не виходив з квартири, виключив телефон, не вмикав телевізора, а просто переварював у голові події, що відбулися. «Це не могло бути насправді, але й не приснилося» - витали думки. Можливо пора звернутися до психотерапевта? Можливо у бажанні написати роман, він не помітив того переломного моменту, коли злетів з котушки. Хоча? Людина що стрибнула з даху була точно. Це підтверджували сусіди, котрі перестрівали його, коли хлопець нарешті наважився хоч кудись вийти, значить частково вся ця катавасія не видумка, можливо щось і домалювала хвора фантазія, але початкова подія була, чи вона не початкова? А хто його знає. Судячи зі всього підозри на нього не падали, а це вже кардинально полегшувало життя. Поліцейські ще декілька раз шастали по під’їзду, даху і вулиці, опитували сусідів, але до нього більше не заходили, вважаючи напевно несповна розуму.
Андрієві не давали спокою ці тривожні події тож було вирішено викинути все з голови. А як це саме краще зробити? Правильно, написати на папері, він все стерпить. Роман – значить роман.
Він писав його на протязі останнього місяця і ось стопка надрукованого паперу лежала на столі, акуратно складена і прошнурована, все, це кінець, залишилося тільки занести у видавництво, хоча з цим були проблеми. Навчений гірким досвідом, коли навіть бульварні газети не хотіли його друкувати Андрій трохи побоювався насміхань з боку видавців. Та хто не ризикує – той не п’є шампанського. Було вирішено діяти. І ось він, Андрій Омел’яненко, майбутнє світило літератури у стилі жахів прямує мощеною бруківкою вулицею до видавництва. Тремтячими руками несучи папку, ще з теплими від принтера сторінками роману.
Як не дивно, та видавці забрали його, навіть якщо бути чесним, ледь з руками не відірвали, та ще й грошенят підкинули. Такого раптового успіху хлопець не очікував.
І завертілося.
Спочатку тираж тисячу примірників, що за день змели з полиць книжкових магазинів, потім ще, і ще… Гроші почали текти рікою. А з під клавіатури вискакували все нові і нові рядки текстів, що формувалися у цілі розповіді. Почалося стрімке сходження на олімп літератури, презентації, перфоменси, фанати, фанатки, випадкові і сплановані зустрічі, можливість отримати все і одразу, лиш тільки писати і писати. Тексти ставали все бездарнішими, але це не мішало пропихати їх у найвідоміші видавництва і отримувати захмарні гонорари. Потім почалися самогубства… одне за другим… Фанати писали кумиру передсмертні записки, натхненні його романами і закінчували тлінне життя, стрибнувши з даху, кинувшись під потяг, чи банально повиснувши на люстрі, і в кожній такій записці було бажання увіковічнитися на сторінках його творінь. Залишалося лиш придумувати бездарні сюжети і штампувати клоновану продукцію. Що знову і знову зміталася з полиць такими ж потенційними самогубцями.
Ніхто не звинувачував його. Та й він сам не звинувачував себе. Життя для нього було дороге, але лише його, всі інші, це лиш гаманці, що готові подарувати йому свої гроші за друковані літери.
Так минуло десять безтурботних років. Помалу постійними супутниками його життя стали алкоголь та наркотики, вони допомагали мислити, якщо це так можна було назвати.
***
Лице світової літератури у стилі жахів, Андрій Омел’яненко, прокинувся посеред ночі, поруч лежала недопита пляшка дорогого віскі, в голові гуло, намацавши на підлозі склянку він влив алкоголю і залпом випив. Здається у кімнаті раптом стало холодно, а потім у двері хтось постукав. Звикнувши до такого за останні десять років він не придав цьому ніякого значення і вайлувато скотившись з ліжка побрів до вхідних дверей.
- Ну як, скучив, - запитав знайомий голос з темної сходової, коли відчинилися двері.
Таємничий незнайомець вийшов з тіні і не запитуючись пройшов у квартиру, вал’яжно поплескавши горе письменника по щоці. Андрій застиг, так і не відпустивши дверної ручки, саме вона допомагала йому залишитися на ногах.
- Що це означає, - крикнув він, коли нарешті вийшов зі ступору, - як ви смієте ось так вриватися посеред ночі, та ви знаєте…
- Я все знаю, - перебив його незнайомець, - і ти би був ніким, якби не я, тож заціпся. Я прийшов як і говорив, згадай, минуло десять років від нашої минулої зустрічі, бачу успіхи у тебе стрімкі, що не може й не радувати мене.
- Що вам треба?
Таємничий незнайомець лише посміхнувся і плюхнувся у крісло, піднявши пляшку віскі він налив собі у келих цього елітного алкоголю і добряче надпив.
- А знаєш, ти який був зухвалий вискочка, такий і залишився, ні тобі поваги, ні тобі подяки. Я зробив тебе, без мене ти був би ніхто.
- Я сам зробив себе, - прокричав Андрій, чи то набравшись смілості, чи то алкоголь знову дав у голову.
- Ну якщо так, то нехай буде по твоєму, - посміхнувся містер ікс, - якби там не було, минуло десять років і я прийшов, щоб розказати тобі правду.
- Ви прийшли по мою душу? – більш стримано запитав письменник.
- Мені не потрібна твоя душа. Вона нікчемна, протухла і чорна, завидлива і меркантильна, не варта і букви на твоїх бездарних текстах. І щодо них, то ти дійсно бездарність… бла, бла, бла… демон забирає душу, не забудь про це написати, це ж так, у-у-у як страшно.
- Але…
- Заціпся! –прогримів незнайомець, - моя черга говорити, а ти мовчи.
Андрій хотів було щось бовкнути чи то заперечити, але відчув, наче його рот хто склеїв, язик розпухав і перекривав доступ повітря, письменник почав судорожно дихати носом і з виряченими очима потягнувся до незнайомця.
- Та вгамуйся, пожартував я!
Повітря повернулося в легені. Андрій закашлявся і впав на коліна.
- А тепер до діла! Чого ж я таки прийшов! Будучи бездарністю ти підписав так би мовити контракт, тут ти правий, цей документ дарує мені твою душу! Але збирати їх поодинці, це старомодно і зовсім не практично, тоді я вирішив відіграватися на таких як ти. Чого не дати людям бажаного і не заробити на одному сотні, а то й тисячі чорних, прогнивших, фанатичних душ, що томляться в моїх казематах. Хочеш відвідати?
Андрія затрісло, наче хтось витягував з нього іскру життя. Пальці почало зводити судорогою.
- Жарт, жарт, - засміявся незнайомець, не напрягайся так, а то ще тріснеш. – так от, в мене таких як ти по цілому світу тисячі, і кожен з вас на протязі тих чи інших десяти років, як вмілий вклад у банку приносив дивіденди. Згадай скільки людей покінчило життя самогубством, заради тебе… ти може й не знаєш, та їх було безліч, безталанних, як і ти, та фанатичних до смерті. Вони віддали душу тобі, твоїм текстам, ти ж бо дарував їх мені. Ти - жнець. На твоїй совісті сотні смертей. Сотні душ у моїй темниці це робота твоїх рук. До речі, мушу визнати, ти один з найкращих, показати себе вмієш, а пиха і байдужість по відношенню до чужих життів – це дійсно твій талант. Цього не забрати.
Він розсміявся, що аж випустив з рук келих з під віскі.
- Ти - жнець! Один з найкращих! Талант. І знаєш чому я не заберу у тебе душу?
Андрій нічого не зміг промовити, серце калатало так, що здається скоро від того стуку прокинуться всі сусіди.
- Щоб ти жив з нею. Жив, знаючи скільки смертей на твоїх руках, жив, поки твоя нікчемна душа не вигорить усередині, залишивши чорну пустоту. Тоді ти сам прийдеш і молитимеш забрати біль.
Андрій завмер на місці, він не міг поворухнутися, наче щось скувало його по руках і ногах, залишивши лиш дихання, щоб підтримати життя.
Таємничий незнайомець підійшов до нього і прихилившись до вуха промовив, таким лагідним, заспокійливим голоском:
- А мені не потрібно буде те, що залишиться від твоєї душі, бо вона нікудишня.
Він зник як і появився… просто вийшов у відкриті двері і розтанув у темряві.
***
Андрій Омел’яненко, письменник, зі світовим іменем, у стилі жахів, сидів у кріслі, ридаючи мов немовля, із пляшки упиваючись дорогим віскі…
ID:
742838
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.07.2017 20:11:39
© дата внесення змiн: 20.07.2017 20:11:39
автор: Володимир Ухач
Вкажіть причину вашої скарги
|
