Вітер віє,вітер віє-гне вербу до долу,
гілки її,він ламає і топить у воду.
Верба проситься у вітра і його благає-
дисить прошу,досить-бо сил вже немає.
Але вітер дме,що сили-смієтся над нею,
вербу крутить і ламає-рівняє з землею.
Він сильніший за вербу і докаже,хоч кому-
граючи і сміючися,убиває він вербу.
Ось вітер постарався-зламав вербу,
прийшов кінець її життю.
Погрався і далі,в гори полетів,
і не задумався,що він її убив.
Говорять-у ного вітер в голові,
хоч і убив,зате приємно він зробив собі.
За других він не думпє ніколи,
тому й шукає він собі пригоди.
Убив,не убив-йому усе рівно,
але вербу убили-не наказаний ніхто.
Ще добре,що в землю зарив гілки,
а ті хотіли жити і пустили паростки.
Читаючи оці,свої рядки-
зрівняв,що роблять,мажорчики-синки.
Чуже життя-ціни для них не має,
дуріють,по своєму-а слабий померає.
Поки вітри такі віють-жити тяжкувато,
бо у них,за спиною,багатенький тато.
І допоки ми пускаєм,всі слова на вітер,
доти будуть бідувати-наші з вами діти.