Крізь шибки паперовим птахом,
А в серці повінь з грому й страху,
Туди, де зими й заметілі,
Роки вкрива твої змарнілі,
І ти, самотняя планета,
Зрива руками геть тенета,
Живеш лиш дотиком і ціллю,
Не піддаватись заметілі,
Розплющиш очі, вогко й темно,
Життя пройшло й воно даремне,
А далі ти, посеред міста,
Нікого поряд. Як же тісно!
І як самотньо, не укрити,
Свій крик душі, що буде вити
Неначе сто вовків в безодні,
Які ж ці ночі й дні холодні.
І не втекти і не сховати
В думках цілунки віддавати.
Блідим, до синяви, змарнілим,
Самотнім птахом заметілі.
