Час - це хвіст, який постійно стрибає Тобі перед очима. Ось Ти наче вчепив котяру наглого за цей самий хвіст і тягнеш з усіх сил, а кіт пручається, рве кігті, скреготить зубами. Хвіст вислизає, Ти перебираєш руками, аж поки випускаєш... Намацуєш більшого: мокрого і слизького. Майже тонеш, але хвіст риби велетенської і швидкої у твоїх руках, і азарт розпирає, і літри води заплигують у роззявлену від крику пащеку. Тобі лячно і захоплююче аж поки виривається риба. Далі відчуваєш наче під ногами твердий ґрунт, але перд очима знову хвіст, тепер - птахи якої... Хапаєшся, а птаха злітати надумала. Чи потягне підійняти і Тебе зі собою? І Ти їй прагнеш помогти, розганяєшся з решти сил, навіть підплигуєш. Надії на те, що полетиш, що хвіст не вирветься з твоїх рук і що птах подужає самого Тебе у леті більше, а ніж правди. І Ти це знаєш десь у серцевині душі, але хвіст у твоїх руках і Ти ще от просто зараз летиш...