Так холодно без мрії і надій,
Ілюзіям властиво розквітати.
Чи може повертатися, зумій,
Ті крихти часу, наші, врятувати...
Вертаєшся, а там засохлий сад.
Не чарівник, нас більше не існує.
Лиш спогади, що книжка із порад,
Від болю, що байдужість, не рятує...
Бо виходу немає, лабіринт...
Чи все таки він є і їх багато?
А як знайти, як туга спопелить.
Усе святе, таке знайоме /свято/...
В нім холодно без мрії і надій,
Де спогади одне замкнуте коло.
І я у нім, проникнути зумій,
Де час вже наш і вже його доволі...
за душу бере 
Давай хоч кавою зігріємось 
