ПРО МОРШИН
Це було дуже давно, на початку XIV століття. Високо в горах Карпатах жила собі сім’я Бойнярів, до якої входило сім осіб: дід Град, баба Блискавиця, а ще тато Вогонь, мама Сміла і їх троє дітей: донька Зорецвітка та сини-близнюки – Мор та Шин, котрі народилися трьома роками пізніше від своєї сестри. Чому ця сім’я жила високо в горах, коли вона там оселилася, ніхто достеменно в їх окрузі не знав, тільки ходили чутки, що їх прародичі прийшли сюди з якогось далекого краю. Вони вирізнялися з-поміж іншого люду. Були високими на зріст, вправними у будь-якій праці, гострими на думки. Коли Зорецвітці виповнилось двадцять років, вона вийшла заміж за одного файного легеня Івана з долу. Він пішов на пристайку до сім’ї Бойнярів. А роком пізніше, брати, яким стукнуло по 18, покинули гори Карпати й вирішили пошукати собі щастя в іншій місцині – рівнинній. Чому? Бо приснився обом сон в ніч перед днем їхнього народження. Морові снилося, що він знаходиться у незнайомому місці, де густий мішаний ліс, пташки співають, а довкруж дичина бігає. Шинові – буцімто і він у незнаній місцині, але не в лісі, а на поляні, вкритій травами та квітами, а поряд річка, в якій риби – видимо-невидимо. Розповіли одне одному вранці сни свої хлопці, та й вирішили, що недарма їм таке приснилось, це знак саме небо подає, щоб вони збиралися в дорогу. Довго не барились. Помились, поснідали, вдяглись, спакували речі в торби і пішли прощатися зі сестрою Зорецвіткою, шваґром Іваном, татком та ненею. Хоч батьки не хотіли, щоби сини лишали рідну домівку – молоденькі ще, але бачачи, що хлопці тверді у своєму намірі, уволили їх бажання, поблагословили в путь-дорогу. Взяли брати із собою чотири великі паляниці, торбинку зернят пшениці, трохи сухарів, чотири кусні бринзи, два кіло сала, з літру лущених горіхів, одяг на зміну, топірець-молодець, кресало та два власних тесака, що їх їм батько подарував на їх шістнадцятиліття.
«Бувайте здорові, мамо! Бувайте здоров, тату!», - сказали брати та й рушили. Довго йшли, шукаючи затишний, ніким не займаний куточок землі, де би була рівна місцина, річка та ліс. І знайшли собі таке місце – не велике, не мале, трохи болотяне, трохи тверді є, у травах та квітах (це було якраз у літню пору!), і ліс – густо заріз, і річка – блакитна стрічка. Брати посиділи трохи на траві, а тоді розпалили вогонь, зварили чаю з м’яти й рум’янку, витягли сухарики, горішки, перекусили і вирішили обійти місцевість. Коли майже довершували свою подорож, побачили гарне озеро під лісом, Вода в ньому тепла була, скупалися. А тоді вернулися на те місце, де вогонь палили, недалеко від ріки. Зробили з гілок, яких наламали, сяку-таку халабуду і заночували. В сон провалилися одразу, бо дуже були потомлені дорогою. Збудило їх сонечко, що своїми промінчиками дістало їх через щілини халабуди, і пташки, котрі весело виспівували, ніби тішилися тим, що вони тут уже не самі в цій місцині – люди прибули. Згодом на відстані близько ста метрів від лівого берега річки, що протікала між дерев, серед яких найбільше росло беріз, Мор і Шин збудували собі дерев’яну хату. Потихеньку-помаленьку стали обживатися. Зробили сякі-такі меблі – стіл з лавами, два ліжка, де за матраци служило сіно, скриню – для зберігання всякого пожитку, полиці, щоби класти горщики, миски та горнята, які самі виготовили з глини (дід це вмів робити і їх навчив). Мор був мисливцем, тож що через день ходив у ліс на полювання. А Шин любив у землі копатися – сіяти, садити, а ще рибалити. Ліси кишіли дичиною, тож м'ясо брати їли мало не щодня. Крім того, Мор приносив з лісу гриби та ягоди, пахучі трави, щоби варити чай. Гриби та ягоди не тільки варили, а й сушили, щоби на зиму мати. У річці водилася різна риба – карасі, лини, плотва, щупаки навіть. Шин ловив рибу, готував з неї юшку, запікав на вогні, а також сушив. Сіяв на скопаній лопатою (витесав з дерева) землі пшеницю, рвав квасок і лободу на суп у теплий період року. Їжі братам вистачало. Тож були вони задоволені, жили мирно-дружно. Вечорами любили сидіти на подвір’ї біля вогню, взимку біля печі, яку змурували в хаті. Гомоніли, згадувати минуле, співали пісні. Так минуло три роки.
Сумно стало братам від одноманітного життя. Захотілося кожному з них створити власну сім’ю. Де ж дівчат шукати? Вертатися в гори? Але там тих дівча, як кіт наплакав, та й ті, не Бог зна, які. Вирішили піти в іншому напрямку – східному. Йшли-йшли, та й зайшли таку місцину, де люду багато проживало – за рікою великою, широкою, бурхливою. І місто й носили ту ж саму назву – Стрий. Зайшли до поселення, попали на торговицю. Товар купці іноземні привезли – сіль, одяг, взуття, посуд. Говорили не по-українськи, але деякі слова брати розуміли. На тій торговиці пригляділи хлопці собі двох дівчат – одна чорноока з темно каштановим волоссям, друга – зеленоока зі світло-русим, та й давай іти в атаку, підбивати клинці до них. Дівчата дуже й не пручалися. Парубки були ставні, гарні, медовим напоєм пригостили, то ж вони радо прийняли їх дружбу. За тиждень договорилися про нову зустріч. Прибули хлопці до Стрия зраночку, продали на торговиці тушки дикого кабана й двох диких кіз, впольованих в лісі, та й пішли просити благословення на шлюб у батьків дівчат, вподобаних ними. Ті довго не думали, дали згоду. Хлопці прийшли в їх дім не з пустими руками, а з гостинцями, розповіли, де живуть, чим займаються. Сподобалися батькам. Другого дня зранку вони за виручені за товар на торговиці гроші найняли коней в Стрию і поїхали з дівчатами в гори до своїх батьків, щоби й ті поблагословили їх на шлюбне життя. І хлопців батьки дали згоду. А ще за два тижні відгуляли обидві пари спільне весілля – в Стрию. Файно відгуляли. Їли, веселилися, співали, танцювали, з алкоголю було тільки домашнє вино з малини-ожини, на меді настояне, але пили мало. Привели хлопці жінок до свого дому та й стали жити-поживати вже вчотирьох. Було у них по одній кімнаті на кожного, а кухонька – спільна. Жили, трудились, на торговицю час від часу їздили, продавали дичину, гриби, трави, рибу. Розжилися. Купили пару коней, інструменти, одягу різного. Морова дружина завагітніла і стала підмовляти свого чоловіка, щоби той або сам будував хату, або брата заставив будувати, щоби окремо одне від одного жити. А як Мор буде жити окремо від Шина? Брати ж близнюки, двадцять один рік прожили плече до плеча – разом їли, разом виростали, роботу робили, науку здобували. Але задумався Мор.
Одного разу він, біжучи по лісі за зайцем, угледів в долинці біля кущика калини джерело. Спинився, пити хотів. Спека надворі в той день стояла незносна. Набрав Мор води у пригорщі, втягнув до рота. Гірко-солена! Як так? Що за чудо? І тут його мозок, мов хто колючкою діткнув. «Е, - подумав, - може з тієї води сіль можна буде добути?» Прийшов додому та й розказав братові про дивне джерело. «Можна буде попробувати випарити воду. А що, як і справді, з неї сіль можна буде робити?»
Пішли брати на другий день, поснідавши, в ліс до того місця, де Мор джерело знайшов. Той позначив дорогу, як вертався додому. Листки лопуха жмутами кидав кожних 10 кроків аж до дуба, що стояв біля знайомої стежки. Знайшли криничку з водою без мороки. Попробували на смак – солена. Та сама! Набрали у дерев’яні відерця й почвалали в дім. Випарювали воду на невеликому вогнищі. Довго. Трохи солі здобули. Вкинули до юшки, що варилася. Спробували. Гіркувата, але все ж смачніша з тією добутою сіллю, ніж без неї. А сіль у той час, треба сказати, була дуже дорога – на вагу золота.
Організували брати невеличке виробництво. Стали випарювати сіль просто в лісі. Вирубали довкола дерева та кущі, обгородили місцевість. Піч виліпили. Коли солі набиралося достатньо, то їхали кіньми в Стрий або в Зідич, там її продавали. Про Зідич дізналися в Стрию на торговиці.
Прийшов час родити жінці Мора. Народила вона без проблем – хлопчика. Златаном назвали. Стала жінка лоточити чоловіка – будуй хату, тай будуй хату. І то хотіла, щоби не поряд з тією, що вони досі в ній жили, зводив, а на другому березі Березниці (так брати назвали річку). Чому не поряд? Бо, мовляв, Шинова жінка не може завагітніти, то буде заздрити їм, а це для дитини недобре. Послухав Мор. Почав будувати хату на другому березі Березниці. Брат помагав. А як інакше? Близнята, нерозлийвода з малих літ. Коли Мор із жінкою оселилися в новій хаті, його жінка ще й іншої заспівала: «А чого, це ви сіль разом добуваєте, продаєте і гроші ділите навпіл? Це ж ти знайшов солене джерело. Ти його власник. Сам випарюй сіль і продавай. І дичина твоя. А Шин нехай рибу свою продає і пшеницю. Довбала його, довбала і додовбала. Поділили брати бізнес. Рідко стали стрічатися. Шин образився на Мора. Одного коня він забрав, другого брат взяв до свого обійстя. Так жили рік – не сходилися, не спілкувалися, як чужаки які. А тоді у край їхній, це було якраз навесні, прийшла якась дивна хвороба. Вона косила тварин поголовно – і ведмедів, і лисиць, і оленів, і косуль. Дичина у лісі вимирала. Вижили тільки ті окремі звірі, що воду бігали солену пити до джерела. Але невдовзі й джерело пересохло. Мор перестав видобувати сіль, вполювати якусь тварину в лісі стало для нього великим трудом. Риба теж дохла – і в ріці, і в озері. Тут ще й син Мора захворів. Забідкались брати та їх жінки. Що ж робити? За що їм це? - думали. І от однієї ночі приснилась Морові молода красива незнайома жінка з блакитною накидкою на голові. Вона сказала: «Якщо будете з братом в мирі-дружбі жити, набутим ділитись, то джерело знову заб’є в лісі, і не одне, хвороба не буде переслідувати тварин». Шинові теж приснився сон тієї ж ночі. І йому явилась красива молода жінка з ясним поглядом і милим усміхом. Вона сказала: «Як пробачиш свого брата і будете далі жити з ним душа в душу, як то було колись, то хвороба, що вбиває звірів і риб, відступить, жінка твоя зачне того ж дня і вродить здорову дівчинку, місцина, де ви живете, стане місцем оздоровлення для багатьох. А ви з братом будете вписані в історію краю». Збудилися рано брати, розказали своїм жінкам сни, які їм приснилися. Вирішили помиритися. Летіли одне одному назустріч, як лебідь до лебідки летить після довгої вимушеної розлуки. Зійшлися, обнялися, притулилися лобами, потерлися.
«Віднині мир, любов і спільна праця!» - сказав Мор. «Віднині мир, любов і спільна праця» - повторив Шин.
З того часу жили вони сім’ями дружно, спільно працювали, одне про одного дбали і все те, що у сні їм казала незнайома красива жінка, збулося. І в Мора, і в Шина народилося ще багато дітей, а в їхніх дітей свої діти. Про їх місцину, котра стояла в оточенні густих лісів, в яких били джерела солені та прісні, дізналися люди з різних сторін. Вони стали приїжджати сюди, лікувати джерельною водою різні недуги. Багатьом допомагала вода. Згодом медики-науковці дослідили її в хімічних лабораторіях і визнали той факт, що вона й справді має лікувальні властивості. Лікарі навчилися ропу, що витікала з-під землі, розбавляти, в правильній концентрації подавати хворим для пиття та ванн. А селище згодом назвали Моршином на честь братів – Мора та Шина. Той, хто споживає моршинську водицю з добром і вірою в серці, обмиває нею тіло, отримує здоров'я та силу. Декому ж вода й вік продовжує. Так є. А як хто не вірить, то хай приїде до Моршина і перевірить.
ID:
738780
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 21.06.2017 23:59:19
© дата внесення змiн: 13.07.2017 09:35:06
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
кава-цікава, Любо! Чи воно так, перевірити важко.... Відтак сприймаємо на віру 
