Мені болить душі людської бідність,
Невміння відчувати чужий біль.
Та не "чужий" тому, хто має гідність,
Й пиха не точить серце, мов та міль.
Мене тривожить цих людей байдужість,
Бажання влади, всмоктане в багно.
Бо проміняли на у.о. всю мудрість,
Красиві зовні, а копнеш – л@йно.
Мене гнітить їх прагнення до слави,
Черстві серця від вицвілих ідей.
Їх ницість духу, принципи іржаві…
Сіріє світ від ситих іудеїв.
Хіба не всім заграви і світанки,
Ліси, поля і зоряний намет?
Чому ж одні в любові до останку?
Другим з лукавого не вибратись тенет?
Коли твоє терпіння, Боже, лусне,
Й полову відокремиш від зерна?
Не втримуюся: кров кипить і гусне,
Не маю сили чашу спить до дна.
Емоційно про наболіле... Господь довго терпить. Й слава Йому за це. Бо боюсь, що коли його терпіння лусне, то серед полови опиняться не тільки ті, а може і зовсім не ті, кого ми там очікуємо побачити, а може ще й ми з Вами...
Пишіть припущення лише про себе, кожна людина десь глибоко в душі відчуває і знає своє місце, я бачу себе зерном. А Ваші роздуми над цим віршем говорять про те, що й Вам "зернове" місце. Слава Богу!
Перепрошую, якщо, можливо, ненавмисно образив. Річ у тім, що фарісеї теж бачили себе зерном, тому до таких відчуттів маємо ставитися обережно. Христос казав, щоб стереглися закваски фарісейської, тож, дослухаймося Його та покладаймося на милість Божу. Аби Ваші відчуття, що співпадають з моїми сподіваннями, дійсно, справдилися. З повагою.
І я не люблю бідних душею людей, яким тільки гроші цікаві. Невже думають, що на тому світі вони їм знадобляться, чи ж заберуть з собою все те добро, яке так гріє їх? Питання не до вас, Лєночко...