Люди, люди, це комашки,
маленькі ніндзя черепашки.
Люди свого роду, звірі,
які забули про довіру.
Тримають крик напоготові,
як Довакін в терновім полі
іде на вищих, злість чекає,
а гідний вчинок він шукає.
Люди, люди, це комашки,
маленькі ніндзя черепашки.
Такі малі, що їх не видно
і за спиною ієхидно
тримають злість,
ще й корчать рожі
кричать на світ, вони не в змозі.
Протистояти всім і все,
ось так живемо ми, та це,
ще не кінець суцільній боротьбі,
допоки в серці спогади живі.
Люди, люди, це комашки.
Маленькі ніндзя черепашки.
