Небо – гладка ожеледиця,
Місяць пливе, як по ковзанці,
Возом повзе Ведмедиця,
Лебідь засів у схованці -
Вигулькне і заховається,
Гелготом кличе подругу,
Верби в салатних маєчках
Віри не ймуть від подиву:
Що то за диво дивнеє,
Що то за чудо чуднеє:
В хлопця - чуприна з інеєм,
Очі гірчать цикутою.
Хто радість висмоктав досуха,
В серці зоставив зарубини?
Бій, що, почався удосвіта,
Став незворотністю, згубою?
Досі щоночі він з криками
В сни без упину вривається.
Хлопець з напруги великої
Кидається, як в пропасниці.
Юна дружина-горлиця,
Згладжує рани-опіки,
Ласкою, ніжністю горнеться
Шепче: «Я – точка опору»,
Будить зі сну цілунками
Так, що стає аж гаряче,
Поїть цілющими трунками,
Духів-примар відганяючи.
Хлопець зі сну прокинеться,
Наче на хвильку забудеться,
Витре спітнілі вилиці,
Вийде до верб на вулицю.
Все аж буяє розквітом,
Травами пахне, солодом,
Ще не займається досвіток,
Ще по-весняному холодно,
Тихо промовить: «Зоряно…
Друзі мої, побратимчики.
Маю я вашими долями
Жити тепер, щасливчиком?»
дякую , Оксаночко ...слова Ваші- від душі...і тому- в душу.... 
