Любила... Но как-то иначе -
Навзрыв!.. Нараспашку!..
Смеясь и, конечно же, плача -
В строку, как в рубашку!..
Скрывать никогда не умела
Любви очевидной...
О, как моё сердце хотело
Тех чувств безобидных!..
А юность сбежала бесследно,
Но чувства остались
И дышат... весной первоцветной...
Лишь где-то усталость
Примкнула к свиданиям редким
И ласкам транзитным...
Любовь - в черно-белую клетку,
Но так очевидна!.
Живёт... Пусть не так нараспашку -
Чуть тише... иначе...
Но так же - в строку, как в рубашку,
Смеётся и плачет...
Вспоминаются слова из той песни:
"Живи родник, живи,
Родник ВАШЕЙ любви..."
Желаю Вашему роднику:
Пусть никогда не пересохнет
Родник, спасающий от жажды,
Чтобы животворящим соком
В жару мог напитаться каждый...
Мне очень приятны ваши слова, Владимир бальзам на душу...
И вас приятно видеть у себя Спасибо огромное и за визит, и за такое сравнение моих скромных потуг.
Ой, дякую за єсенінське, але куди ж мені до нього?
То моє, яким би воно не було, але тільки моє
Щодо української, то чи ж я не хочу? Але що я можу зробити, коли вірші частіше на російській приходять до мене, я ж думаю на ній більше, як на рідній...
Тут вже або душу треба переламати, або покинути той Схід до дідька та й летіти в Україну
От тільки хто моїм дітям допомагатиме, хто їх вивчить та на ноги поставить? Україна? Вона б мого сина залюбки на Донбас відправила і тоді б я її зненавиділа, а я цього не хочу. Не для цього я дітей народжувала, не для війн.
Вибач, друже, що демагогію тут розвела, але мабуть накипіло...
Скрізь нині воюють...Щоб, не дай Бог, не відправили до війська, чи в якусь кібуцу... Та матері видніше... Хіба ж думали ті матері, що голосували чи ратували за анексію Криму, що їхні діти колись можуть стріляти в своїх братів... Але ж діждалися! Політика - непередбачувана та невдячна річ... Пиши - якою пишеться, але мені хочеться... рідненькою... І все тут!
Ти правий, тисячу разів правий... Я ж не сужу нікого, все розумію... В армію мій син скоро піде, тут від армії важко відкосити, але він і сам хоче і доречі в військові частини. Але я йому сказала, що тільки через моє тіло, якщо переступить через мене, коли ляжу на порозі... Він дуже любить мене, маю надію, що послухає.. А в мене до нього любов взагалі ненормальна. Він - моє світло, моє повітря, моє сонце і найкращі надії...
А на рідненькій пишеться потрошки, просто цим віршам я даю трохи полежати Я потім повертаюся до них, перечитую і тоді вже виношу на людське око
Ти ж знаєш, що я не такий знаток рідної мови, отож мушу дати їм часом відлежатись...
Завтра, я так думаю, один з них викладу Напевне він вже вистоявся, як вино