Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Мирослав Вересюк: Малярійні горобці - ВІРШ


Мирослав Вересюк: Малярійні горобці - ВІРШ
UA | FR | RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека | Поети нашого Клубу | Спілкування | Літературні премії | Конкурси Клубу Поезії | Контакти | Оголошення |  ДО ВУС синоніми |  Основи поетики | 

 
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<
e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >



Зараз на сайті - 8

Пошук


Перевірка розміру




Малярійні горобці

Пробувши рівно три місяці на ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній станції, мене було демобілізовано. П’ятого жовтня 1986 року друзі посадили мене в вагон поїзду Москва-Львів на станції Овруч і через якусь мить вони вже залишились на пероні, як і залишилась в минулому сторінка мого життя. Звичайно, що моєму поверненню щиро зраділи рідні, а знайомі і друзі поводили себе так, як ніби нікуди я не їздив. Просто ніби довго не бачились, ось і все. Мені було дивно спостерігати, що про якусь там аварію рідко хто згадував. Люди жили своїм життям і здавалося, що їх зовсім не обходить ця аварія. Це все було для них так далеко, як і ті події, що там відбуваються. На роботі зустріли теж так, ніби я повернувся з відпустки. За час моєї відсутності завершилась реорганізація, і на посаду начальника відділу, на яку мене попередньо погоджували, призначили іншого. Пояснили, що я призивався на 180 днів і стільки часу чекати мого звільнення не було змоги, в мінфіні цього б не зрозуміли. Тим більше, що я не член партії і т.д. Та я особливо цим не заморочувався. Радий був вже з того, що я дома. Десь в середині листопада я захворів, піднялась висока температура. Було ще доволі тепло, але осінь є осінь. Мабуть десь протягнуло. Тоді я не міг збагнути, що це перший дзвіночок моїх майбутніх проблем і відлуння Чорнобиля. Тож викликали дільничого лікаря. Помірявши температуру і послухавши вона виписала нехитрий рецепт з якимись призначеннями та лікарняний з діагнозом – гостра респіраторно-вірусна інфекція (ГРВІ). З огляду на високу температуру лікарняний вона одразу виписала з продовженням і сказала підійти в п’ятницю на прийом. До цього часу мені повинно стати краще, тож на прийомі вона вже прийме рішення, закривати лікарняний чи ще продовжувати. Але висока температура трималася цілий тиждень, хоч інших якихось проявів хвороби не було. В п’ятницю, як і було сказано, я прийшов в поліклініку. Погода стояла чудова, було тепло і сонячно. Тож я одітий був по погоді – костюм, сорочка. Відсидівши в черзі я нарешті попав на прийом. - Ну, як справи? - запитала дільничий терапевт. - Та так вроді би нічого, тільки ось температура досі висока – відповідаю. - І яка це висока? - Ну десь трохи за тридцять дев’ять. Лікар підняла брови, мабуть, що не повірила, адже по моєму вигляду цього дійсно не було видно. Підійшла до столика і взяла термометр, ретельно струсила і простягнула мені. Поки я тримав під пахвою термометр вона почала цікавитися моїм перебуванням на ліквідації аварії, скільки часу я там перебував, що робив, побутом. - Ну все! Показуй, що там набігло. Я глянув на градусник – Тридцять дев’ять і вісім! Взявши в руки термометр і переконавшись, що дійсно тридцять дев’ять і вісім сказала, - Я тебе додому не відпущу! Лягаєш в лікарню! Для мене такий поворот подій був цілковитою несподіванкою. Але з того шарварку, що зчинився на поліклініці, я зрозумів, що лікарні мені не оминути. Та і «досвіду» хворіти в мене не було, тож слова лікарів сприймав на віру. Тут же дописувалися ще якісь папери, хтось викликав швидку, а я переживав, що дома ніхто не буде знати куди я знову подівся. Лише після того як мене запевнили, що обов’язково повідомлять моїм домашнім про те, що мене госпіталізували я погодився сісти в швидку. Лише згодом я усвідомив причини цього переполоху. Адже з моменту вибуху реактора пройшло вже більше півроку. За цей час лікарі вже отримали певний обсяг інформації про наслідки радіаційного опромінення. Тому поява пацієнта, який повернувся з зони ліквідації аварії і незрозуміла впродовж тижня висока температура їх просто лякала. Тож, від гріха подалі, адже краще перестрахуватися, мене відправили в стаціонар інфекційного відділення міської лікарні. Але я цього всього ще не знав, я тільки починав «пробувати» хворіти… Як і не мав уяви, куди мене везуть. І ось, в п’ятницю, десь в обід, я опинився в інфекційному відділенні міської лікарні. Відділення поміщалося на першому поверсі окремої будівлі. Так як привезли мене без нічого, в одному костюмі, то знайшлася така-сяка піжама і мене переоділи. З огляду на мій «статус», виділили мені окрему палату. Черговий лікар послухав, поміряв температуру, зробив якісь призначення і все… кінець робочого тижня. Виявилося, що вийти з інфекційного відділення нікуди не можна, такий собі ізолятор. Лишалося одне – відсипатися. А ще вечором передзвонив з ординаторської додому, розказав де я і попросив передати пару книжок та маленький переносний телевізор, щоб було веселіше. Це була здається якась Електроніка з діагоналлю десь з 10 сантиметрів, та це краще чим нічого. Після вихідних, десь ближче до обіду мені в палату підселили сусіда – чорношкірого юнака. Вияснилось, що це студент третьокурсник з нашого медичного університету, а родом з Нігерії. Батьки його проживали в столиці Нігерії, а на той час столицею був Лагос в якому на сьогодні проживає 8 млн. людей. З усього я зрозумів, що його батько був високопосадовцем в своїй країні, а рідний брат, теж за професією лікар, проживав в Лондоні. З огляду на те, що між нами було років 7-8 різниці і що він розмовляв російською, правда з відчутним акцентом, ми подружилися досить швидко. Звати хлопця було Джонас, а прізвище Іяджи. Темношкірий, але не такий чорно-ліловий, а з темно-коричневим кольором шкіри і короткою та дуже пружною зачіскою. На вилиця та щоках хлопця, по обидві сторони обличчя, було по три шрами довжиною 6-7 сантиметрів. Вони були схожі на промені, що розходяться. Як він сам пояснив, що це їхня племінна відзнака і що тепер новонародженим дітям таких знаків вже майже ніхто не робить. Ці шрами не спотворювали обличчя. І хоч батьки, як я зрозумів, жили досить пристойно, він обрав для навчання Україну, саме через помірну плату за навчання. Спочатку рік він опановував мову на підготовчому відділені в Азербайджані і ось тепер навчався в Вінниці. Мимоволі порівнював себе з цим хлопчиною з Нігерії і скажу що порівняння не завжди було на мою користь. Він окрім двох племінних мов Нігерії володів англійською, а під час навчання в Баку досить пристойно оволодів російською та ще азербайджанською. А госпіталізували його в інфекційне відділення з діагнозом малярія. Йому теж видали піжаму, яку він ніяк не хотів одівати і говорив, що в Нігерії в тюрмі і то кращу робу видають. На наступний день на двері нашої палати вчепили марлю. Мабуть це було передбачено в правилах лікування хворих на малярію, щоб комарі не переносили інфекцію. Марлі справді не пошкодували і завішали дверний прохід від верху і до самого низу. Джонас, як майбутній медик, почав виясняти навіщо це зробили і коли почув відповідь, його наче прорвало. Він сперечався з лікарями, медперсоналом, потім побачивши, що його ніхто не слухає, почав жалітися мені. Логіки в цих діях і справді було мало, адже на вулиці вже похолодало, почалися заморозки і ніякі комарі вже не літали. А Джонас розказував що малярійні комарі в нашій місцевості не водяться, показував в принесених з собою книжках фотографії комарів, малюнки шляхів поширення інфекції, та мене займала інша думка. Якщо цими медичними правилами передбачалося ізолювання приміщення в якому перебувають хворі на малярію, то невже ними дозволяється одночасно в палаті утримувати хворих та не інфікованих малярією? Тож коли в черговий раз Джонас почав розказувати про цей вид комарів, який він називав Овалі і температурні режими його проживання та розмноження, я щоб він залишив мене в спокої, а більше нікого в палаті і не було, взяв та й сказав, - Так Джонас, при такій температурі комарі вже не літають, але в нас водяться горобці, які себе досить комфортно відчувають… Джонас на деякий час замовчав, а потім взявся розпитувати про тих горобців, і це слово вдавалося вимовити йому дуже важко. В нього виходили якісь гортанні звуки, що почувши як він вимовляє слово горобець я мало не вмирав від сміху та всіляко старався не показати цього. Розповідаючи йому правду про горобців, від себе добавив лише те, що вони дуже боляче кусаються. Не знаю яка в уяві Джонаса склалася картинка про цих горобців, розповсюджувачів малярії, та мабуть це було щось диявольське, більше подібне до якогось вампіра. Я показував їх об’ємно на пальцях, малював на листку, але найбільше його вразило, що ця зараза не дуже боїться холоду і він після деяких роздумів почав уточняти, - А якщо буде мінус п’ять, горобці зможуть літати? - Так, Джонасе, можуть! Хвилин за кілька Джонас перепитує, -А якщо мінус 10, вони виживуть? - Так , Джонасе, виживуть! Джонас два роки прожив у Вінниці і вже добре розумів, що таке зима і мороз. Але уявити собі, що якісь горобці спокійно переносять мінус 10, це було вже за межею його розуміння. Бажаючи таки взнати межі виживання цих створінь, він і далі починав допитуватися, щоразу опускаючи температурний режим на п’ять градусів. Почувши ствердну відповідь дещо задумувався і починав допитуватись далі. І так ми дійшли до мінус тридцяти! Розуміючи, що реальність теж повинна мати певні межі, прийшлося розказати йому, що горобці при мінус тридцяти змушені шукати для виживання теплі місця на горищах, в коминах. Тому при таких температурах значно знижують свою активність і тому безпечні для людей. Ця історія невдовзі отримала неочікуваний поворот. Через кілька днів в палату зайшов професор і сміючись відчитав мене за мій жарт. Виявилось, що Джонаса так зацікавили ці живучі горобці, що він взявся виясняти в професора та лікарів все про горобців. Професор ніяк не міг зрозуміти зацікавленість темношкірого студента горобцями, тож він за його словами сам мало не став орнітологом,збираючи йому інформацію про цих птахів. І лише коли зрозумів, що вони цікавлять його як перенощики малярії і що цю інформацію він отримав від мене, від душі розсміявся. Одного дня провідати Джонаса прийшла дівчина з якою він подружився. Молоденька, симпатична білявка років дев’ятнадцяти. Зі слів Джонаса працювала вона на взуттєвій фабриці ім. Щорса. Була в Вінниці така фабрика. Судячи з віку працювала вона на цій фабриці протою робітницею. В передачі, що вона принесла, була літрова банка домашнього компоту, якісь солодощі і кілька яєць. Поспілкувавшись через закриті двері та попрощавшись з дівчиною, Джонас сів на ліжку і взяв в одну руку яйце, а в другу – ложку. Зрозумівши, що він збирається розбити яйце я спитав, - чи він впевнений, що воно варене. Джонас відповів, що це він зараз і перевірить, на що я сказав , що перевірити сире яйце чи варене можна не розбиваючи його. Джонас після мого жарту з горобцями був досить настороженим. Розуміючи це я взяв яйце поклав на тумбочку і покрутив. - Бачиш не крутиться, значить це яйце сире. - Як не крутиться, коли крутиться, заперечив Джонас. - Почекай, не бий, тобі зараз покажу різницю. Сходивши до сусідньої палати, я швидко напитав варене яйце. Поклавши його на тумбочку поряд з сирим яйцем дав його крутнути Джонасу… Той був вражений. Він по черзі крутив і сире і варене та щиро дивувався з різниці в швидкості обертання. А мене дивувало інше – які в нього були комфортні умови життя в Лагосі, та і поза ним, якщо елементарні знання про визначення стану готовності яйця йому були зовсім не потрібні. Адже за нього це робив хтось інший. Зрозумівши, що яйця сирі, Джонас засмутився, адже сирих яєць він пити не вмів. Тож мені прийшлося домовлятися з медсестрами, щоб зварити ці яйця. І коли вони принесли вже варені яйця, Джонас довго крутив кожне на тумбочці і намагався пригостити мене. Прийшлося знову наговорити йому про символізм подарунків, що яйця , як символ відродження життя має з’їсти тільки той кому вони призначені. Повірив… Так, Джонас не знав як відрізнити сире яйце від вареного. Зате він дуже добре знав, що собою являє КДБ і його методи роботи. З цього приводу він отримав ґрунтовні настанови від свого брата та пройшов відповідний інструктаж в органах державної влади Нігерії. Але на дворі вже був грудень 1986 року, початок горбачовської перебудови і розпал антиалкогольної компанії. Ми в палаті перебували впродовж майже трьох тижнів лише удвох, тож спілкувалися і обговорювали найрізноманітніші теми. Він був досить відвертим, що стосувалося особисто його життя, але уникав обговорення політичних аспектів. Одного разу я помітив, що його дуже зацікавила якась передача, що йшла по телевізору. Придивившись і вслухавшись в її зміст я зрозумів, що це показують спектакль на актуальну антиалкогольну тему. Що цікаво, цей спектакль був зроблений на матеріалах першого Всеросійського з’їзду по боротьбі з алкоголізмом, який проходив в Москві в далекому 1913 році. Режисерський задум цього спектаклю полягав в тому, що він був зроблений у вигляді з їзду, тобто на сцені за столом засідала президія, а частина акторів, ніби делегати з’їзду, сиділи в залі між глядачами. Звичайно, що зрозуміти і збагнути це Джонас не міг, але суть самих виступів сприймав буквально. І доповідачі цього «з’їзду» і делегати, які сиділи між глядачами на повну котушку критикували державу і уряд за алкогольну політику, споювання народу і наслідки алкоголізму. Джонаса це настільки захопило, що він буквально прилип до цього маленького екрану. Звичайно, що упустити цей момент, щоб не пожартувати я не міг. Тож почав йому закидати, що і в нас можна критикувати уряд і державу, он як криють, та й ще на всю країну. Джонас по ходу заперечував, що в нас цього робити не можна, що щось тут не так, що всіх цих виступаючих заарештує КДБ. Десь через годину перегляду передачі він вигукнув, - Я все зрозумів! Це все підстава! Це спектакль для Заходу! Уважно дивлячись він побачив, що виступають з критикою уряду лише окремі глядачі. Він не міг збагнути, що це п’єса і ці глядачі, що виступають з місць, це артисти. Але побачивши, що виступають лише одні і ті ж люди, він зробив висновок, що це підставні особи і цю передачу зроблено для Заходу щоб показати видимість демократії. Навіть після закінчення спектаклю, коли почали брати інтерв’ю у глядачів, які проводили аналогію з сучасністю і я сміючись говорив йому, що ось скільки людей критикує уряд, він залишився при своїй думці. Протримавши в інфекційному відділенні три тижні практично без жодних процедур і лише в перші дні я отримував жарознижуючі таблетки, мені було повідомлено про завтрашню виписку. На календарі була вже десь середина грудня. Снігу ще не було, але мороз 5-7 градусів тримався стабільно. А так як я поступив в відділення лише в одному костюмі, то уточнивши час виписки і поговоривши з рідними вирішили, що тесть візьме мої права і заїде на 12-30 в лікарню на жигулях. Передасть мені машину і я його підвезу до тролейбусної зупинки і далі він тролейбусом поїде на зміну. Працював він на підшипниковому заводі, а я машиною приїду додому. Почувши, що мене виписують Джонас почав цікавитися де я живу і як я буду добиратися додому. Знаючи вже про те, що тесть прижене і залишить мені жигуля, я візми та й сказав, - Завтра я викличу водія з автомобілем і він мене відвезе. На це Джонас заперечив, що у мене не може бути автомобіля та ще й з водієм, що це в Радянському Союзі таке взагалі неможливо. Після довгої суперечки погодився, що автомобіль може бути, але без водія. Хочеш вір, хочеш ні, а завтра сам побачиш, - сказав йому я. Наступного дня, зібравши нехитрі пожитки, залишивши Джонасу домашній номер телефону, ну дуже він хотів зайти в гості, передягнувшись в свою одежу та отримавши лікарняний листок з діагнозом ГРВІ (!!!!), я в 12-25 стояв під вікном палати в очікуванні тестя. На вулиці було сім градусів морозу і трохи вітряно так, що в костюмі мені було не дуже комфортно. Зайти назад в відділення я вже не міг, такі були порядки , тож залишалося чекати. Дивлячись на мене через вікно, Джонас раптом запитав, що я робитиму, якщо водій запізниться? Ще не дуже замерзнувши я йому відповів, - Дивлячись на скільки запізниться. Якщо хвилин на п’ять – оштрафую, а якщо на 10 – звільню. - Не маєш права, тобі профспілка цього не дасть зробити. - Джонасе! Яка профспілка? Я роботодавець! Як вирішу так і буде! - Держава не дозволить. У вас так не можна. Ось так ми перемовлялись через вікно. Час спливав, я замерзав, а тестя все не було. Мені вже було не до сміху, а Джонаса цікавило, що я буду робити з водієм, бо той вже явно запізнювався. Нарешті появилась машина і я пішов назустріч, бо він зупинився біля бордюру. Джонас з вікна не міг чути про що ми говоримо, але по жестикуляції бачив, що розмова вийшла бурхлива. Я говорив, що вже замерз, а тесть щось виправдовувався за запізнення. Потім він сказав, що ще зайде в магазин за сигаретами і віддав мені документи та ключі від машини та пішов придбати на зміну собі цигарки. Я махнув йому вслід рукою і повернувся до вікна під яким залишив свої речі. І тут мене Джонас запитав, що я зробив з водієм. - Що зробив? Звільнив, ось так! - І правильно зробив! Він запізнився на цілих двадцять сім хвилин! Виявляється він з точність до хвилини засік на скільки запізнився тесть на зустріч і моє «рішення про його звільнення» визнав правильним та справедливим і вже не згадував про профспілки та закони, що не дадуть це зробити. Адже порушення дисципліни в його очах було настільки значним, що звільнення працівника не підлягало сумніву і обговоренню. Десь вже влітку наступного року зателефонував Джонас і спитав чи зможе він прийти в гості на що я відповів ствердно. Тож ми домовились про день і час зустрічі. Щоб він не блукав, адже проживали ми в привітному секторі, я вийшов йому назустріч. Завітав в гості він зі своєю білявою подружкою. Він з цікавістю розглядав присадибну ділянку та сам будинок, грався з дітьми. Дочка і син, шести і п’яти років, вперше в житті бачили так близько і спілкувалися з чорношкірою людиною, або як тоді говорилося і було поширеним та звичним – негром. В цьому не було нічого образливого. Це був літній теплий день, неділя. За столом тесть делікатно намагався взнати чи впізнав в ньому Джонас мого «водія». Та впізнати він не міг, адже бачив його з відстані десяти метрів в зимовому одязі та ще й пів року тому. За обідом Джонас горілку не пив зовсім, а його дівчина лише пригубила. Говорили про все і спілкувалися досить довго. Тож проводжали їх як майже рідних. Та від цієї зустрічі найбільше вражень отримали діти. А я намагався зрозуміти причину та пояснення стосункам і перспективи дівчини робітничої професії та студента-негра медичного університету. Ось так виглядав інтернаціоналізм на побутовому рівні в Радянському Союзі. 17.03.2017 р.

ID: 724159
Рубрика: Вірші, Нарис
дата надходження: 18.03.2017 10:13:50
© дата внесення змiн: 19.03.2017 19:26:43
автор: Мирослав Вересюк

Мені подобається 1 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



Попередній твір    Наступний твір
 Перейти на сторінку автора
 Редагувати  Видалити    Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (200)
В тому числі авторами сайту (10) показати авторів
Середня оцінка поета: 5.00 Середня оцінка читача: 5.00
Додати коментар можна тільки після реєстрації
Зареєструватися може будь-який відвідувач сайта.




КОМЕНТАРІ

Радченко, 29.05.2017 - 17:00
Який Ви молодець, вмієте і юморнути, щоб не відчувався весь трагізм того, що Вам прийшлося пережити.Про Джонаса — цікаво і дотепно. Хай знає наших — навіть в скрутній ситуації вміємо посміхатися.Дякую, Вам. hi 12
 
Мирослав Вересюк відповів на коментар Радченко, 29.05.2017 - 21:59
І Вам, пані Олю, дякую за теплі , душевні слова. Молодість на життя дивиться іншими очима. Тож якогось трагізму чи героїзму я не відчував. А гумор, це дійсно мій попутчик в цьому житті, без нього це життя було би прісним і може навіть здавалося трагічним.
 
Анатольевич, 18.03.2017 - 10:53
12 Цікаво,з гумором! Мені таке подобається. 16 friends
 
Мирослав Вересюк відповів на коментар Анатольевич, 18.03.2017 - 12:03
Є задум в таких ось нарисах описати цікаві і інколи неймовірні історії свого життя з яких можна було б скласти щось вроді автобіографічної повісті. А гумор завжди був зі мною. це незамінний супутник життя. Дякує за підтримку. friends
 
Крилата, 18.03.2017 - 10:52
Прочитала. Це вже історія. flo26
 
Мирослав Вересюк відповів на коментар Крилата, 18.03.2017 - 11:55
Так! Це сторінка мого життя вписана в загальну історію. icon_flower
 
Чайківчанка, 18.03.2017 - 10:28
give_rose
 
Мирослав Вересюк відповів на коментар Чайківчанка, 18.03.2017 - 11:53
hi give_rose
 

Нові твори