Йшла Оксанка вранці в дитсадок.
Крізь шпарину у чужий садок
Влізла, стала яблука збирати,
Щоби ними всмак поласувати.
В тата кров у жилах запеклась:
- Так не можна. До чодого – зась.
Хочеш яблук? Треба їх купити.
А тоді до ладу ще й помити.
- Хочу зараз фруктик, звідсіля! -
Вперлося мале, немов теля.
Обірвав оці перипетії
Тато, від недоброї затії
Визволив дитя своє. Пішли.
- Боже, мудрість доні ниспошли! –
Мовив так у голові своїй.
Стишила Оксанка голос свій.
Та не довго з татом йшла у ногу –
Вирвалась, побігла на дорогу.
Той услід:
- Дитино! Біг спини!
Там автівки сунуть, мов слони.
- Хай! Я хочу бігти!
- Стій же, муко!
Ледве встиг догнать, схопить за руку.
В дитсадку усім веліли спати,
Іграшки та одяг свій складати,
Їсти кашу, борщ із буряками,
На зарядці рухати руками.
- Я не хо.., не хо.., не хо.., не хочу! –
Дівчинка, мов автомат тріскоче.
Але вихователька – як туя:
- Треба те робити, що кажу я.
Та оте Оксанчине не хо…
Вирина зі всіх кутів і штор.
Мама просить, тато крик здіймає:
- Треба слухать старших!
Не зважає
На слова батьків мала ні трохи.
- От прийде у двір стара Явдоха –
Та, що замість рук лопати має, -
Каже дід їй, - що у льох кидає
Нечемнуль, не дасть і хліба скибку,
Що лякає, наче чайка рибку,
Бавитись не дозволяє, спати,
Лиш велить боби перебирати.
Прийде, кине на свою лопату,
Забере від мами і від тата.
- Не боюсь її! – дитя глаголе.
Бабу цю не бачила ніколи!
Але якось сниться сон дитині:
Йде Явдоха в порваній хустині,
Замість рук – великі дві лопати,
Очі чорні і горять, мов ватра.
- Ну, ходи до мене, моє злотко.
В льох тебе закрию на колодку.
Не заставлю їсти ані спати,
Будеш лиш боби перебирати.
- Я не хо.., не хо.., не хо.., не хочу!
Репетує Сяна, щурить очі.
Може це неправда все, здалося?
Щічку гладить і торка волосся.
Так і є. Ось мама, очі – квіти:
- Що з тобою? Чом кричиш у сні ти?
- То це сон був? Він мене споло́хав.
Снилася мені стара Явдоха.
- Ти її злякалась? Отакої!
Дід пожартував. Нема такої!
- Знаєш, буду я тепер слухняна.
- Звісно, моя дівчинко кохана!
Не хвилюйся, міцно спи до ранку,
Поряд я і тато твій, Оксанко.
Янгол крила розпустив, тримає.
- Дякую, матусю! Засипаю…
Як туя - означає, як дерево, незрушна.
У моєї бабусі на околиці Києва був сад. 12 соток. Усі діти знали, що в ньому можна заходити і зривати будь-які плоди. І вона не була набожною. Як і дідусь мій. Не знаю... Тоді не думав про це, а зараз думаю... На провулку нашому так було заведено дужжже не скрізь... Спасибі, Любонько
Ви вважаєте, що це правильно - заходити на приватну територію і брати собі те, що ти хочеш? Сьогодні ти яблуко візьмеш, а завтра ще чогось захочеться. Можна заходити тільки з дозволу власника. Ваша бабуся дозволяла, тому діти могли брати плоди. Дякую, Серго.
Зараз таких багато! Це збірний образ. 
Повчально... Не буду більше... лазити в чужий сад! 
Пригощайтеся!
