Березень,- день восьмий…
Двінок… Він буває і таким...З того краю, де дощ та тумани
Рідний голос в мобілу дійшов,-
Все… Забудь… Не буди в серці рани,-
Тим чуттям не розквітнути знов…
Вони зраджені, горем побиті…
Не метайся… Вже пізно… Повір,-
Мої очі теж слізьми умиті,
А душа,- як підстрелений звір…
Ти з Росії,- а я ж українка,
Ти любив мене, я тебе - теж...
Твій калаш все згубив,- бо я жінка,-
Чуття правди у мене без меж...
Ваша ж правда,- вона для дебілів,-
Гнів та розбрат твій сіє калаш....
Твої руки мені вже не милі,
І твій подих - мов затхлий Сиваш.
- Может, сладится?..- Під калашами?..
В ГРАДОМ спаленім, мертвім степу?..
- Но ведь столько всего между нами,-
Мы найдём пониманья тропу!..
Голос той доліта мов з безодні,-
В скроні б'ється бунтуюча кров…
Ллють дощі… Безнадійні… Холодні…
Мов оплакують згаслу любов…
Гарна віповідь-пересторога тим, хто збирається поздорляти з надуманим святом 
