Звідки узявся тут, ясене,
Звідки узявся, ясний, –
Мов зачарованим красенем
Степу чатуєш покій.
Ти не боїшся колючості
Часто жорстоких вітрів.
Небо грозою озвучує
Серця вологий мотив.
Тихе відлуння самотності
Землю дощами встеля.
Думи в мовчанні промовисті –
Болем тріпоче гілля.
Я відгукнуся на поклики,
Спраглі до світла й тепла –
Пошук стежками промоклими
Довго й натхненно вела.
Кличеш мене, ще не знаючи –
Ти зазиваєш біду,
Бо до безтями кохаючи,
Пристрастю неба ввійду.
Станем єдині у вічності,
Простір довкола згорить,
Адже у дерева й блискавки
Щастя – всього лише мить.
Спочатку виникає фраза і карнтинка...Сама не знаю, як розвиватиметься твір і яким буде фінал - це як ланцюжок, але його складові виникають поступово, а кінцеву фразу я намагаюся зробити своєрідним емоційним підсумком всього того, що намалювала уява.
Та іноді пишу й від фіналу, тобто синтезую раніше проаналізоване - така собі індукція після дедукції, Ватсоне))), та це більше стосується іншої частини моєї творчості.
Коли пишу і не знаю до чого допишуся - керують процесом емоції, в другому випадку - більше технічної сладової.
Я, напевно, романтичний технік
Дякую,