Другий день не вщухав дощ…. З вікна виднілись майже оголені дерева. Примхливий листопад, заховалось сонце, небо - сіра пелена…
Ось і осінь вже збігає, думала про себе Алла. Знову цілими днями в хаті, навіть не має з ким поспілкуватися.
До хати зайшов батько, приніс відро горіхів,-
-На доню,розважайся. Що наб`єш, то буде копійка..
Алла - пізня, єдина донька в Івана й Надії.
Невеличке село, далеко від райцентру ледве виживало. Яка там робота?!Мали вдома невеличке господарство: кури, гуси, індики та одне поросятко й корова. Іще город сорок соток, біля всього треба добре наробитися. З грішми в сім*ї завжди скрутно. Батько з Аллою інколи автобусом їздили на базар до райцентру, щось продадуть з городини, за ті гроші й живуть. Минув рік, як дівчина закінчила школу. Батьки не пустили вчитися, не мали грошей та й відпускати далеко дівчину не захотіли.
- Одна в нас, на кого покинеш? Ми вже старі … Куди їхати і чого? Он вийдеш заміж за якогось сільського та й по навчанні, - часто повторював батько.
Вона потай складала якусь копійку, мала надію поїхати до Москви. Сусід - дід Микола, часто хвалився, що син при службі, гарні гроші одержує, навіть пропонував адресу, щоб на деякий час прийняв її. .Ще відразу після закінчення школи, взяла номер телефона. Сина діда звали Антоном, але батькам, про це ні слова.
Цього року гарно вродили горіхи, батько завіз до райцентру, здав, коли ж приїхав майже половину грошей віддав донці,
-Це ти заробила, якось потепліє поїдемо на базар, щось з одягу тобі купимо, приховай в себе.
В селі навіть клубу немає та й молодь майже вся виїхала, хто за кордон, хто в Київ, чи в Москву.
Весняний вітерець повівав над сніжним покровом. Сонце з кожним днем підіймалося вище, сильніше пригрівало. Нарешті весна, тішилася дівчина..
-Може сама автобусом поїду до містечка? Я ж доросла, що хіба не зможу купити собі взуття та пальто,- запропонувала батькам.
-Що сама?- зирнув батько й продовжив, - Та правда, вже доросла, добре їдь, тільки будь уважною, щоб не вкрали гроші.
- Це гроші великі, тож будь обережна,- підримала розмову мати.
Алла майже пів ночі не спала, боялася проспати на перший рейс автобуса. Написала записку, поклала на столі –
« Дорогі мої, вибачте, поїхала в Москву, хочу там знайти роботу. Я вам обов*язково передзвоню, не хвилюйтеся, не маленька, все буде добре. »
Надворі прохолодно, майже темно. Вітер бив в обличчя, закрилася хустиною, до траси йти далеченько. Відчувала занепокоєність, чи правильно зробила? Та в той же час заспокоювала себе, все буде добре, я впораюся.
Ближче до полудня,нарешті добралася до Києва. Місто її вразило кількістю людей і всі кудись поспішають.
На вокзалі теж людно, гуділо немов в вулику. Час від часу диктор об`являв про потяги. Трохи моторошно, нікого не знає, часто озиралася, щоб запам`ятати де проходила. Плацкартних місць в потязі вже не було, взяла купейне. Дивилася на пасажирів, тішилася, що все добре склалося, завтра об одинадцятій годині буде в Москві.Заходила в вагон, пригадала, як в восьмому класі їздили на екскурсію до Києва.
З нею в купе їхала подружня пара. Вони спілкувалися російською мову, чоловік весь час турбувався про жінку, запитував чи зручноїй,чи щось хоче. Хоч вона й лежала на нижній полиці,здавалося її зовсім не помічали, окрім- (Добрый вечер), - більше ні слова.
Провідниця стукала в двері, кричала на весь вагон, щоб приготували документи для перевірки митниками.
В купе зайшли два чоловіки в формі, старший уважно подивився на дівчину, зміряв з ніг до голови, з усмішкою віддав паспорт.
Вона добре виспалася. До Москви залишалося їхати три години, подружня пара вийшла на одній із зупинок.
Потяг рухався швидко… Весняне сонце заглядало в вікно, світило в очі, підіймало настрій. В купе одна, задоволено всміхалась, потягувалась. Раптовий стук в двері, відразу ж відчинилися. Зірвалася, за мить опустила ноги до підлоги. Зайшов той митник, що перевіряв документи, оглянув купе, за собою зачинив двері. Вона миттєво накинула на себе теплу кофтину.Він ввічливо запитав,
-Чого ти злякалася.Мені треба ще раз подивитися твій паспорт.
Він дивився, то на фото в паспорті, то на неї, перегортав сторінки.
-О! Така красуня й незаміжня! І куди ти їдеш?,- запитав, одночасно трохи відчинив вікно. Мило усміхався, сів навпроти,
-Що маєш робити в Москві? Ти знаєш, що паспорт липовий показуєш, це підробка!
-Ні! Що ви!? Це неправда, дійсний, нормальний, в містечку одержала. - виправдовувалась, швидко вийшла з купе.
Пройшла до провідниці та її не було на місці, в деяких купе двері відчинені, але пасажирів не було. З другого купе відчувався запах спиртного, веселий сміх лунав на весь вагон. Стала в проході біля вікна, не знала куди подітися, що робити далі. Він виглянув з її купе махнув рукою, пішов до тамбуру.Вона відразу забігла в своє купе, не встигла зачинити двері, він притримав їх,
-Чого боїшся? Хіба такий страшний ? Нічого не заподію, не хвилюйся, тільки підкажу, як вийти з халепи і все.
Алла- сиділа обнявши себе руками, серце калатало від страху.
-До кого їдеш, чи може брешеш ?
-Ні - ні, ось маю телефон, сусід дав, подзвоню до його сина, має допомогти з роботою,- показала записку.
Він вихопив її, зиркнув в неї,
О якийсь Антон, до речі, мене теж так звати,-, похапцем кинувся зачинити вікно, за скло випала записка.
-Ой я не хотів, вибач, ти напевно пам`ятаєш номер, скажеш я тобі наберу, як треба поговориш.
- Ні, не пам*ятаю.
Від здивування округлилися очі, почервоніла, розхвилювалася, не знала, що робити далі.
-Не журися , з роботою я тобі допоможу. Тож не покину таке гарненьке дівча, зараз принесу чаю.
Сиділа приголомшена та заспокоїла себе, він же на роботі, при формі. Та й не такий молодий, щоб чіплятися.
Випили чай, та розмова не клеїлась, Він присів поруч, намагався на ній притримувати кофту та за мить її жбурнув на другу полицю, поклав на неї свою руку.
-Тобі вже не холодно, зігрілася, може приляжеш? Я ж теж їду до Москви, постережу тебе, - пристально дивився в очі.
Вона справді зігрілася, розморило, в очах спокій, в голові якийсь туман, її хилило в сон.
Антон приліг біля неї , занурився обличчям до грудей, руками гладив стегна. Вона не могла поворухнутися, їй почали подобатись
його парфуми, заперечити б та в собі відчувала безсилля. Язик занімів, не могла й слова сказати. Він цілував, ніжно гладив пишні, пружні груди, припав до молодого тіла, яке часом здригалося від його гарячого дотику. Немов у сні для неї сталося те, чого не можна виправити, заволодів нею.
Потяг під`їжджав до Москви. Вона ледве проснулася, в голові шуміло, лежала, як зранена пташка, знесилена, спустошена.
Він сидів на полиці - навпроти, розчервонілий, задоволений.
-А ти молодець! Я мав про тебе гіршу думку. Скоро Москва,тож приведи себе в порядок. І ні про що не думай, паспорт у мене, все буде добре ,- поспіхом вийшов.
З вагона виходили разом. Він жваво розповідав про Москву, усміхався, ніс її сумку.
Як і обіцяв , зняв для неї однокімнатну квартиру, недалеко від вокзалу. Приніс продуктів, мав приїхати через два дні.
Алла повірила йому, по дорозі з вокзалу, він розповідав про свої плани, що знайде їй роботу, владнає свої справи . Зізнався, що одружений, має двох дітей, але з дружиною хоче розлучитися.
Дівчина шкована подіями, але повернутися додому не достатньо сміливості. Подзвонила до батьків, збрехала, що вже працевлаштувалася, що з нею все добре. Чула, як схлипувала мати, батько напевно хвилювався, бо дуже тремтів голос.
Через три дні Антон з Аллою підійшли до вагона, який мав відправитись до Києва.
- Ну що, поїдемо Дмитре, усміхаючись запитав Антон, протягуючи руку до провідника.
-А чом ні? Сідайте в останнє купе,
- весело відповів, з цікавстю зиркнув на неї.
- Ти будеш допомагати провіднику, будеш вчитися застеляти постіль та готувати чай. Тільки тоді, коли він тебе погукає,-
повчав Антон.
За вікном зовсім темно, час від часу мерехтіли ліхтарі. Потяг набирав швидкість, їх було тільки двоє в купе. Антон мурликав, щось під ніс, торохтів ложкою в стакані з чаєм.
Вона сиділа в красивій блузі з вирізаним декольте, це він подарував їй, просив одягати для нього. Нічого не підозрюючи з задоволенням випила пахучий чай.
-Я трохи посплю мабуть, як треба допомогти провіднику то скажеш мені, чи зараз до нього йти?
- Та ні, не зазачиняйся, я скоро прийду, взнаю дещо.
Хвилин десять лежала, дивилася в темне вікно, повернулася на бік, тпровалилася в сон.
Вже не можна було розібрати, чи то сон, чи ні. Почула поцілунок в шию, мацав груди, приліг біля неї. Не бачила обличчя, тільки часте дихання. Що це, зовсім не маю сили повернутися, немов у сні про себе подумала, намагалася після всього встати та закрутилася голова, здавалося десь летіла.
Пройшов якийсь час, відкрила очі, на полиці навпроти сидів Антон й молодий хлопець. Вони весело розмовляли, пили горілку, закусювали. Помітивши, що вона проснулася, хлопець примружив очі, з усмішкою на обличчі, встав,
-Ось на, воно того варте,- моргаючи до неї, на стіл поклав двісті доларів.
Різко підійнялась….. Вмить перед очима все поплило, в голові гуділо, стукало в скронях. Все, як в тумані. Коли себе опанувала, хлопця в купе вже не було. Роїлась думка; все повторилося, як того разу. Опустила голову, руками закрила обличчя, не змогла стриматися, розплакалася,
- Як ти посмів, нащо підсипав, не міг зробити це там, на квартирі, чи в тебе хвороба, спати в потязі?
Антон лукаво позирнув на неї.
- А що хіба немає різниці чи то я, чи молодий, га? Он бачиш заробила!- показуючи на долари, говорив зухвало.
До неї тільки тепер дійшло, що сталося . Він напевно підсипав якісь таблетки, що вона на якийсь час втрачала контроль, їй було все байдуже, адже і втрачала силу.
-Я піду, скоро митниця, відпочивай. І не панікуй, заробиш грошей нам на квартиру, будемо спокійно жити й далі забивати бабло.
Схопилася за голову, що робити? Як знайти вихід? Паспорт так і не віддав, а що вона без документів?! Як переконати, щоб більше цього не сталося?
Коли потяг повернувся до Москви, розійшлися мовчки, немов чужі. А в неї калатало серце від гніву, але ж скандалу при всіх не будеш робити, думала про себе.
Прийшла до квартири, розслабилася, ридала на всю кімнату, витирала сльози , схлипувала й знову плакала. Картала себе, шкодувала, що з дому поїхала. Нарешті занурилася в подушку, заснула в тривожному сні.
Минуло три дні, він не дзвонив. З огидою згадувала, як Антон в вагоні поводився з нею. Гризли думки; як діяти далі, що робити, коли грошей майже немає ? Ці питання не давали спокою, не знала, що скаже, як він прийде.
Спустилася в магазин дещо купити. Коли повернулася, він вже сидів у кімнаті з букетом троянд ( адже мав при собі ключі).
- Вибач,такого ніколи не повториться, дурень, повір , я без тебе не зможу,- стоячи на колінах, припав до ніг. Я все виправив, домовився , будеш працювати в ресторані. Пару днів повчися , а потім тиждень працюватимеш, тиждень вдома.
Пити чай, який готувала сама, бо вже не довіряла йому. Він з тривогою дивився на неї, цілував, обіймав.
- Досить, я тобі не лялька, що так зі мною поводишся. Як раптом завагітнію, що буде?
- Та ні , я гадаю все обійдеться, наступного разу я буду обачливим.
В душі надіялася, що не завагітніла, думала про маму, вона ж, аж в сорок два роки мала її.
-Я не хочу, віддай мені паспорт,- різко обірвала.
-Ну, що ти, тож заніс у ресторан, віддав для оформлення. Не гарячкуй, я обіцяю, місяць - другий, я все одно розірву шлюб .Ми маємо бути разом, хіба я тобі не подобаюсь?
Спустошеним поглядом дивилася на нього. Думки не покидали; яка там любов, що буде далі?
Вже два тижні поспіль вона працювала офіціанткою, гроші не погані, ще й чайові є. Частину відкладала, щоб він навіть не знав.
Одного разу, був з нею дуже ніжним, затіяв розмову,
- Ми так швидко не заробимо грошей, може поїдеш зі мною?
- Я сказала ні! Тобі, що тут мало? Я тобі майже невідмовляю!
- Та ні, ти мене не зрозуміла, в мене є один план, допоможи мені.
Раз чи два рази на місяць Алла їхала з ним в тому самому вагоні. Дмитро був з ним заодно, тож зустрічав дуже привітно.
Вона стояла в коридорі, дивилася на літній пейзаж. Потяг їхав швидко, за вікном мерехтіли стовпи, зелені дерева.
В одному з купе, вже добре на підпитку їхало троє хлопців. Антон знав, що вони їдуть з заробітків. Попросив її, щоб розвеселила їх, поспілкувалася, щоб добре напилися та вчасно піднесла їм чаю. Він завжди готував його сам, хоча скільки й були разом та він їй недовіряв.
Вона дізналася, як дістаються ліві гроші, їх так називав Дмитро, намагалася переконати Антона, що це дуже підло.
-Хіба можна обкрадати заробітчан, яких чекають вдома?
--Та хай поділяться, ми ж всі не забираємо, так трохи, кілька процентів. Вони навіть не помічають в гаманцях, що пропало сотня доларів,чи інших грошей , – зухвало й задоволено відповів Антон.
Знову нагадував, що треба гроші на квартиру, що кохає її. Усміхаючись, часто повторював, що все буде добре.
Але втягнулася, змирилася з таким життям. Кожен другий місяць висилала батькам по сто доларів, по телефону заспокоювала батьків, говорила, що в неї все добре. Батько ж скаржився, що в матері часто підіймається тиск, пропонував повернутися. Кожного разу заспокоювала його, мала надію, збере гроші, тоді розірве з Антоном стосунки , винайме собі квартиру, щоб він навіть не знав.
Минув рік… Алла сиділа біля вікна, перерахувала та сховала гроші. Треба щось вирішити, на перший період заощаджень досить, а там зароблю. Що повертатись додому? Що там чекає? Хіба, що шкода маму, хворіє та може все обійдеться, будувала плани на майбутнє.
Погода мінлива та відчувалась весна. Вона зібралася вийти надвір, подихати свіжим повітрям та почула, як відкривався замок.
З трояндами, на підпитку, Антон перед нею розмахував руками,
--Люба моя! Куди зібралась? Я дуже скучив! Роздягайся, чуєш…
--Ти трохи випив, може підемо прогуляємось. Паспорт при тобі? Можуть перевіряти.
--Так, в лівій кишені, в курточці.
З трепетом в душі, в сумку заховала паспорт.
--Почекай , дай свої милі губки, я скучив, потім підемо.
Вже не заперечувала, зраділа, що забрала паспорт. З`явилася надія, що задумане вдасться втілити в життя.
Він міцно заснув. Вона лежала знесилена, хоча в ліжку з ним трохи приємно, умів підійти. Вміло припадав до чуттєвих точок тіла, вона навіть інколи, сама того не помічаючи, підігрувала в його забавах. Та згодом картала себе за жіночу слабкість, адже не такого кохання хотіла, мріяла про тихе сімейне життя.
Минуло три тижні. Графік їхньої сумісної роботи не порушувався. Скільки раз просила, досить грабувати, треба зупинитися, на неї ніхто не звертав уваги.
Одного разу, хлопці в купе вже добре випили, коли вона принесла чай, хотіли з неї зняти одяг та вчасно зайшов Дмитро. Щоб не було скандалу взяв з них по сто баксів, сердито бурчав, загнув пару матюків , сказав , що ніякого чаю не буде. Забрав склянки з чаєм, виливав у рукомийник.
Пізно ввечері верталася з ресторану…зробилося зле, крутилася голова. Чи я перетомилася? Закрутилася голова, ледь не впала. Ой що це? Хвилювалася та все ж вирішила піти в платну клініку. Найбільше всього боялася вагітності.. Нагадала, як Антон прийшов на підпитку, з ним мала інтимні стосунки.
Та за неї все вирішила доля., пришвидшила її вагання. Думки, як оси; треба не гаяти часу, посваритися, можливо відчепиться, а дитя виросте й без нього.
Одного вечора, після зміни в ресторані, застала його в квартирі..
- Що це ти на ніч? Може нарешті подав на розлучення?
- Та ні, скучив, вона гадає я на роботі. З розлученням треба почекати, - притискав до себе.
-Я себе почуваю не добре, мабуть простигла, все тіло ломить.
- То я погрію, вилікую, розжену твою застиглу кров, ходи до мене,ластівонько моя.
Руками, жадібно торкався грудей, обіймав, цілував.
. Раптово в неї потемніло в очах, закрутилася голова, похилилася на нього.
-О! А я думав ти брешеш. Зараз зроблю міцного чаю, все пройде.
-Я втомилася, зовсім виснажена, може з Дмитром без мене обійдетесь?
- Ну добре, хіба недовго. Зараз пасажирів менше, побудемо без тебе, але знай, ми рідше будемо бачитися.
- Добре, дякую! Ти на ключ закрий двері, щоб я вже не вставала.
Було чути, як спускався по сходах.
Вона проснулася рано. Прші сонячні промені торкалися будинків. Щоб не гаяти часу, зібрала речі, поїхала на нову квартиру. Правда трохи далеченько від роботи та вирішила - так буде краще.
Через декілька днів, на мобілку дзвонив Антон, вона саме була вдома, тож задоволено усміхнулася, гадаю, що не знайдеш, подумала й швидко вимкнула телефон.
Коли прийшла на роботу, сказали, що заходив якийсь чоловік, шукав її, просив передати, що приїде через два дні.
Вона негайно звільнилася з роботи, гадала іншого виходу немає.
Наступного дня поїхала на базар, влаштувалася продавцем морозива. Надіялася, що тут її не знайде, не любив ходити по базарах.
Літо збігало до кінця. Завітали часті дощі, ставало прохолодно. Виручки майже не було, але трохи вдалося скласти грошей.Що далі? Дзвеніло в голові; немає виходу, треба повертатися додому.
Сонячний ранок…Щоб ніхто не впізнав, одягла сонцезахисні окуляри та широку шерстяну сукню, щоб приховати вагітність. На всяк випадок, щоб не зустрітися з Дмитром, чи Антоном, вирішила їхати транзитним потягом.
Здавалося іхала вічність. Скільки думок,скільки спогадів, боліла душа, але ж під серцем дитя….
Алла вже під`їжджала в автобусі до дороги, що вела до села, защеміло серце.
Йшла одна однісінька, плакала в захлеб, по щоках котилися сльози. В відчаї присіла на траву, припала до землі, благала, щоб дала пораду, як жити далі? Думала, це треба ж було, тої Москви, що наробила, як і що сказати мамі?
Опанувавши себе, заспокоїлася… Навкруги рідні поля , та посадка , яка вела до рідного села, майже зовсім на змінилася, повіяло теплим, рідним. Нарвала ромашок, ще де - не-де були дзвіночки і шальвія, зібрала в невеличкий букет , йому раділа , як дитина. Намагалася приховати тривогу, підходила до рідної хати. .
Біля курей клопоталась надія, побачивши доньку, приклала дві руки до грудей , від радості заплакала,
-Дякую Богу, нарешті повернулась! Від траси пішки йшла? Тобі ж напевно важко? Заходь… заходь до хати. Ти ж вдома!Зараз прийде батько, ото старий вже буде радий.
Від хвилювання розчервоніла, зайшла в хату, перехрестилася. Подумки в домівки просила прощення за те, що без згоди батьків залишила її.
Мати нічого не запитуючи, поцілувала, обійняла, запропонувала відпочити. Сама ж видоїла корову, на кухні готувала страви.
Коли прийшов батько, Алла відпочивала надворі, за столом під грушею.Побачивши його змарнілим, на душі стало гірко,болючою стрілою пронизала думка; ой, як же він постарів!.
- Ну нарешті,- витирав сльози.
- Слава Богу, ти сама? А він, що боїться приїхати в Україну?
- Та ні, з роботи не відпускають, відпустку вже відгуляв. Я побуду тут, хочу вдома народити, а там час покаже, підросте маля, тоді буду їхати.
Батьки щасливі, що приїхала народжувати додому,спокійніше на душі. Та інколи батько затівав розмову про Антона, що може б переїхали сюди жити, клопотався, що вже старий, що в домі треба господаря.
Пройшов час….. Алла народила хлопчика, тішилася ним. Та коли годувала сина, часто ховала сльози, серце обливалося кров`ю. Він так схожий на батька, але в чому винна дитина? Це ж її рідненьке, Богом дане дитя. Бідкалася, що не може розповісти правди. Ховалася від них, вдаючи, що по телефону розмовляє з чоловіком.
Яскравий сонячний день…. В небі пливли білі пухнасті хмари. Андрійко лежав в колясці, роздивлявся довкола.
- Бачиш, вже засадили город, як добре, що не одні руки, а то ми б з мамою, ще стільки б часу товклися.- клопотався батько,- Та й сіно вже скоро піде, роботи багато, дав би Бог здоров`я..
- Та я ж, ще ж не їду. Хай трохи підросте, вже тоді, - вже вкотре заспокоювала батьків.
Андрійко добре сидів на руках, правда вертівся, як шило. Батьки тішилися онуком. Як тільки вечір так і суперечка, чи дід, бабуся візьме на руки, не могли поділитися.
Мати затівала розмову про Москву, журилася, хіба не бачиш в мене тиск, якщо щось станеться, до кого за допомогою звертатися? Аллу, при таких розмовах, кожного разу охоплювала тривога- Ой, якби ж знали правду.
Одного разу, батько дуже заклопотаний зайшов до хати,,
-В сусіда Миколи інсульт, лікарі сказали не виживе, а той син… Що сказати - паразит, ні слуху , ні духу, за стільки років один раз був, тільки гроші висилає.
Готувалися до похорон. Зібралися всі сусіди, навіть прийшла колишня - третя дружина, яка п`ять років назад покинула його.
Розмовляли люди між собою, що покійний чоловік – гуляка, набрався гріхів. Та жінки його теж любили, на старості не стало терпіння і в останньої дружини, покинула. Син в Москві начебто порядний, двох дітей в інститутах вчить,так розповідали люди, що дід Микола розхвалював сина.
Вже третій день, від сина покійного ні звістки, батюшка відчитав молебень. Жінки сиділи зажурені, враз мерехтіння свічки, аж заіскрило, ввірвався до хати мокрий, розчервонілий син.
-Я прийшов, тату, вибач мені, вибач, - голосно пролунали слова, став на коліна, плакав.
Коли поверталися з кладовища, думки не покидали Антона, чому тут Алла і чому толком не подивився паспорт, її приписку ? Що за хлопчик, якого вона тримала на руках, чий він? Здригнувся, коли помітив, що хлопчик очима схожий на нього.
Після поминок, за столом залишилися лише сусіди. Надія на руках тримала онука. Антон присів біля неї, тихо запитав,
-Це ваш онук?
- Тішимося, Алла сюди приїхала народжувати. Хай підросте, тоді вже поїде, чоловік, якийсь кацап, навіть не знаємо, в очі його ні разу не бачили. Не хоче приїжджати, напевно соромиться,, що ми прості, сільські люди.
Він зблід та за мить почервонів, відчув, як холодний піт вкрив чоло. Намагався не видати себе надмірною цікавістю, немов обпечений швидко вийшов з кімнати.
Вечоріло…Сонце зовсім заховалося за хмари. На землю лягала прохолода. Надія , зморена за цілий день, від тиску випила ліки, вже дрімала. Алла вкладала сина спати , наспівувала колискову пісеньку.А батько пішов надвір, позачиняти двері в сараї та в літній кухні.
Тихий стук у вікно збентежив Аллу. Невже він? Нащо прийшов? Подумала, швидко вийшла з хати.
Антон схопив її за руку, ривком потягнув за хвіртку, під кущ жасмину,.
-Що ти зробила? Чому ти мені ніколи не сказала з якого ти села? Навіщо народила? Чому втекла? Чому не призналася, що вагітна?
Антон говорив наспіх, зопалу, нервово палив цигарку, озирався.
- Я б заплатив в лікарні, було б все добре, жили б тільки для себе. Тобі треба це село? Я так розумію, це мій син, але в мене є двоє дорослих, я не збираюся розривати стосунки з сім`єю. Тобі треба було цієї замороки?
Тремтіла, ні вона йому не повірила, адже паспорт довго був при ньому, що навіть не поцікавився звідки вона? Яка байдужість! Від люті,з силою вліпила ляпас, різко повернулася й пішла.
Тільки зайшла за кущ, по дорозі до хати, навпроти неї стояв батько,
-Нам треба поговорити, я все чув, пішли присядемо під грушкою.
Не знала, що сказати батькові, мовчала.
-Я все зрозумів, доню… Він мерзотник і я бачу не надійний, толку не буде. Недарма кажуть яблуко від яблуні. Не знаю , як він там жив в тій Москві, правда покійний Микола його хвалив та напевно він вдався до нього. Запитувати не буду, як,що? Це твоє життя! Напевно ляпаса він заробив, якщо ти це зробила. Та хочу тобі сказати, можливо ми винні, після школи не відпустили тебе вчитися, це таке діло, назад час не повернути. Та я тебе попрошу, давай залишимо все в таємниці, мама не перенесе удару, якщо взнає, що Антон батько онука.Останнім часом, занадто часто проблеми з тиском, з серцем, ти ж сама бачиш.
Вона слухала, намагалася приховати сльози, які відчувала на губах. Не стрималася, обійняла батька, тремтіла, плакала.
-А той кацап, боїться їхати до нас, в Україну. Тож краще хай не їде, ми й самі виховаємо Андрійка, все буде добре!
Далі буде
ID:
718902
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 18.02.2017 10:49:44
© дата внесення змiн: 15.01.2021 12:03:19
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Доброго ранку та приємного спілкування. 
Дуже сильно, зворушуюча розповідь. У таких ситуаціях завжди найбільше страждають дітки. І добре, коли мати та її родичі виявляються такими, як тут. Чудово.
Побачимо.Успіхів Вам!!!: 
чудово коли є батьки,які підтримую ть за будь-яких обставин.