|
Мені сказали, що котам до вподоби імена, в яких присутні звуки «ма», «ар…», «ур..» – тоді їм здається, ніби людина до них «муркоче». Так воно чи ні, але ім`я чорненькому котикові – Мавр – підбирали саме з урахуванням таких котячих начеб уподобань.
Маврика привезли мені кошеням – зовсім ще малятком. Оскільки в нього не було родичів, які вчили б полювати-захищатися, то цей труд взяла на себе я – як уміла, так і вчила: грою… Підносила до нього руки з загрозливо розчепіреними пальцями – і він нападав, боровся, кусався, дер задніми лапами – одне слово, відпрацьовував бойові навики. Без кровопролить, звичайно ж – коти гру прекрасно розуміють.
Коли Маврик підріс і вийшов на вулицю – почалася проти нас із ним уже не навчально-тренувальна, а справжня війна: місцеві коти, які вважали наш двір своєю територією, хотіли позбутися конкурента і переслідували мого малюка, щоб убити… Мавр швидко бігав… я ж мусила постійно слідкувати, щоб вчасно його захистити.
Особливо насідав один здоровань – патлатий, у біло-руді плями. Врешті, ворог наш зник, а згодом стало відомо, що він втопився у криниці у власному ж дворі… Ми йому поспівчували, але зітхнули з полегкістю.
Багато було в нас різних пригод, але одна подія так і залишається дивною і незабутньою.
СПОЧАТКУ ПРО КОШМАР
Люди часто повторюють слово «кошмар», хоч і не знають, що насправді це означає. Страшні сни майже всі називають «кошмарними», але страшний сон – це ще «дитячий лемент на лужку» в порівнянні з таки кошмаром.
І різниця між ними в тому, що страшний сон лякає, але не утримує – людина прокидається, злякавшись, заспокоюється, зрозумівши, що то був тільки сон, ну і все на тому. Засинає і спить собі до ранку.
Кошмар – то зовсім інше. Людина уві сні бачить і переживає якісь події – вони можуть бути зовсім незначними і не страшними, вони дуже подібні до реальних, вони логічні і послідовні, тому в якийсь момент виникає питання – я сплю, чи де це я?..
Ось приклад одного з кошмарних снів: я прокинулася в санаторній кімнаті, добре вже знайомій, бо жила там з тиждень, чи й довше. День. Велике вікно. На вікні – тюль. Проз тюль і шибку – сосни.
Сонце якраз перейшло на цю сторону і проз соснові гілки проникає в кімнату пасами. Вітер погойдує верхівки сосен і на стінах плавають світлотіні. Все як звичайно.
Тоді якийсь шерех, дивлюся, аж на сусідньому ліжку, воно стоїть у моєму тимчасовому помешканні порожнім, хоч прибране і застелене, але там нікого не буває – у двомісній кімнаті я живу сама, – та наразі на тому ліжку сидить циганка.
Молода, убрана за їхньою традицією циганською, у куцу тонку кофтину і рясні спідниці, одна поверх іншої. А навколо несподіваної гості – купа циганчат: як і належить такій дітворі, неохайно вбрані, не дуже часто вмивані-чесані, у всіх чорні, як вуглини, цікаві і швидкі блискучі очі – роздивляються мене, хто пальця смокче, хто край спідниці материної в руках мне – від непевності, либонь, а хто просто сидить на ліжку, ногами вигойдує, чи й на підлозі коло ліжка, і дивляться, чекають, що скажу, чи зроблю, бо ж прокинулася – чужа...
Я закрила очі: такого не може бути. Моя знайома, завідувачка одного з відділень санаторію, тим і зманила пожити в тиші, перепочити трохи від постійного бігу-лету, що пообіцяла окреме помешкання, без підселенців. І от – цілий натовп, та ще й дітвора.
Цього не може бути, ще раз подумала, може, я все ще сплю і мені сниться…
Відкрила очі – вікно, тюль, сосни, сонце, жовто-бліді стіни без будь-яких прикрас, на ліжку навпроти сидить циганка – молода, дітвора вже дещо обживається: хто на підлозі розлігся, качається, хто на ліжко виліз – у вікно визирає, ті посварилися і смикають якусь ганчірку кожен до себе – змагаються. Циганка прилягла, відкинувшись навзнак упоперек ліжка, звісивши ноги долу та підмостивши подушку під спину…
Ні, подумала я, треба вставати і йти до Ольги Дмитрівни, хай мене виписує, поїду я додому… Але ж такого просто не може бути, хоча ось воно – є…
Знов закрила очі. І почала роздумували спокійно і логічно: циганка з натовпом дітей тут просто не можлива, звідки б їй, циганці, тут узятися, хто б її сюди заселив? Та ще й з такою ґерелицею циганчат. Щось тут не так, я точно сплю, виходить, треба мені проснутися… А як?.. треба зробити зусилля і прокинутися…
Зробила зусилля, навіть відчула, як свідомість моя ніби здіймається з якоїсь глибини і виринає в реальність, як ніби з нижчої сходини на вищу вибирається: ну от, тепер проснулася… відкриваю очі – вікно, тюль, сонце-сосни, промені сонячні уже трохи під іншим кутом падають, світлотіні на стіні перемістилися і змінили форму – більш витягнуті тепер, а тоді були круглішими… ясно ж, день триває, сонце змінило небесну свою "точку зору", і – це моя кімната, це моя до деталей вивірена реальність, я прокинулася… на сусідньому ліжку задрімала вже, згорнувшись на цей раз клубочком, молода циганка, зовсім не зважаючи, що циганчата повилазили на ліжко, тримаються одне за одного, хто за поренчата і стрибають там, як на гамаку…
Це, виходить, таки не сон, мені таки підселили циганку з дітворою… треба вставати, збирати речі і додому… Закрила очі – а може я все ще не прокинулася, може я все іще сплю?
Знов зусилля – щоб прокинутися, ледь вловимий політ знизу вгору, знов відкриваю очі – вікно, тюль, сосни і циганка з циганчатами… та що ж це відбувається? Де я… ось же я сплю на своєму ліжку в номері, і ніякої циганки тут бути не може, бо це госпітальний санаторій … Ольга Дмитрівна… треба встати і йти до Ольги Дмитрівни, виходить, я все ще сплю і все оце тільки сон…
І нарешті прийшов здогад – це, певно, і є те, що називають «кошмарними снами» – усе в ньому, сні, занадто реальне, тільки щось в цій реальності – не так… і проснутися ніяк не виходить: просинаючись – щоразу опиняєшся ніби в наступному кадрі, але того самого абсурду… Що робити, як видертися з цього сну? Як прокинутись?..
Ще кілька разів намагалася прокинутись і прокидалася, але циганка, вже подрімавши, то годувала котрого з малюків, то вгамовувала тих з дітлахів своїх, котрі занадто розходилися…
Врешті подумала, що не варто лякатися, бо не можу видертися зо сну, і що в кошмар потрапила - буде ще гірше, тут треба якось інакше діяти – може, прочитати «Отче наш…»? Прочитала, дивуючись при тому, що і в сні пам`ятаю молитву.
Чергова спроба прокинутися була схожою на поїздку у швидкісному ліфті знизу догори, коли аж ноги в колінах трохи підгинаються від перевантаження. Отже, кошмари – це десь глибоко внизу, люди туди провалюються ніби… Знов одкрила очі – все як і належить – вікно, тюль знайома, сосни-сонце… все так само… визирнула обережно з-за краю ковдри – циганки на сусідньому ліжку нема – тихо, порожньо, я сама… слава Богу – вирвалась…
Ольга Дмитрівна, дізнавшись про мої пригоди, відмінила призначені раніше транквілізатори – хотіла, щоб я трохи поспала, відпочила повноцінно, але мій організм сприйняв методологічну турботу за несанкціоноване втручання і дав отаку реакцію – кошмарну в прямому смислі слова… З тих пір – ні за яких умов – ніяких транквілізаторів…
Але то був перший кошмар, як ніби пробний. І стежка, якою він приходив, не стерлася. З часом все почало повторюватися, а тоді й зачастило. Це завжди були дуже реальні картини, все в них банально, майже нічого не відбувалося, як мало що видатного відбувається в таких само банальних ситуаціях в «реальній реальності», а не вві сні.
Та щоразу в тих невизначних і банальних обставинах з`ясовувалося одне і те ж: все тут так, все звичайно, але трохи щось не так… ага, отже, знову кошмар, і знову спроби прокинутися… знов «Отче наш…» по десять разів чи й більше… врешті, пішли і жахливі сценарії, після них – серцеві напади, карети «швидкої допомоги»…
МАВРИК
…Я купила хату в селі, бо дуже хотіла жити «на землі» – щоб не висіти між небом і землею у міській багатоповерхівці. Туди, в село, мені і привезли Маврика.
Уже ми з ним років зо два прожили спільно, коли якогось вечора, ідучи лісом від електрички – з роботи верталася, подумалося ненароком: давно я вже кошмарів не бачу, в хаті сама, діти в місті, не приведи, Боже, що – сюди швидка допомога не приїде…
Тієї ж ночі кошмар і повернувся. Сюжет був простеньким, ніби я стою у вестибюлі якогось готелю. Все там конкретне, все як і має бути – ходять-метушаться люди, стоять якісь речі-валізи, за конторкою заклопотаний служник: тим подає ключі, іншим виписує якісь папірці, третім пояснює як потрапити до буфету, перекусити з дороги – звична метушня, одне слово.
Тільки я стою посеред тієї метушні, як вежа, і не можу пригадати, як тут опинилася і що збираюся робити далі… Спостерігаю за вправними рухами і діями служника: він цілком звичайний, аж дещо надто звичайнісінький, ніби трохи аж підкреслено – служник-служником і нічого більше.
Навчена попереднім досвідом, починаю здогадуватися – де я: у кошмарі либонь, бо, згадую чітко і ясно, нікуди їхати я не збиралася, тим паче посеред робочого тижня, а вчора, йдучи лісом з роботи, подумала про колишні кошмари – і от, прошу, кошмар не забарився – ось він, тут як тут.
Так, думаю, стоячи посеред готельного того вестибюля, насамперед – спокійно, спокійно і непомітно треба вийти звідси на вулицю і кошмар зникне, бо там, на вулиці, ходять люди…
Ніби почувши мою думку, служник відреагував надто пильним поглядом – він мене стереже, хоч і робить вигляд, що зовсім не помічає, подумала я, треба вийти звідси чим швидше – і пішла до вхідних дверей, спокійно, щоб не привертати зайвої уваги.
От і двері, дерев`яні, важкі, лаковані – лак місцями стерся, а де й відлущився, масивна металева ручка, я хапаюся за неї, як за порятунок, вчиняю двері, переступаю порога, ось і вулиця, треба лише зачинити за собою – тягну за ручку, відчуваю долонею холод металу, з якого її виготовлено, двері, хоч і повільно, та наближаються до одвірка – ось зараз і зачиняться, але в останню мить виникає якась несподівана перешкода – двері зупиняються, я смикаю за ручку – ні, зачинити не вдається.
Озираюся – служник залишив свою конторку, перемістився слідом до дверей і встиг вставити ногу у щілину між дверима і одвірком, заблокувавши таким чином можливість зачинити двері.
Смикаю ручку до себе, бачу, як деформується, кривиться взуття на його нозі, вставленій у куток між порогом, одвірком і дверима, будь що намагаючись зачинити двері. Врешті хапаюся за ручку обома руками, тягну з усієї сили, але те нічого не дає – двері заблоковані і зачинити їх не вийде… Люди, що йдуть мимо по тротуару, спостерігають мимохіть за тим змаганням, дивуються але обходять стороною, і я починаю кликати їх на допомогу, кричати, але ніхто не має наміру втрутитися, щоб допомогти… люди чужі і байдужі.
…треба прокинутися!.. – врешті нагадую собі, – змусити себе прокинутися і – «Отче наш!..»
Прокинулася – з першої ж спроби, в хаті тихо і спокійно, у вікна дивляться зірки, встала, увімкнула світло, – я дома, все добре, м`ятні краплі заспокоюють від пережитого у кошмарі дистресу… скоро й ранок, скоро й на роботу… але – це тільки перший кошмар, далі будуть страшніші і нав`язливіші – що робити, як знов їх позбутися… певно, доведеться вертатися в місто, поближче до «швидкої допомоги»…
На ту пору Маврик мій став уже Мавром – міцним, дорослим, серйозним і навіть трохи похмурим котом. Чорним, як осіння ніч, з великими круглими золотими очима.
Я любила свого котика, і Маврик мене любив. Але вівся, як і належить справжньому котові, цілком незалежно. Почав зникати з дому – спочатку на добу, тоді на три, а далі вже й тижнів по два не вертався. Я журилася, бо вболівала, щоб не сталося з ним якого лиха, бігала навіть його шукати, але кота не знайдеш, бо тільки йому відомі потаємні його стежки.
Маврик щоразу повертався, я раділа, трохи йому дорікала, він відсипався, від`їдався, а тоді знов подавався у мандри. Дослідники котячих повадок запевняють, що дорослий кіт за одну ніч може віддалятися від домівки на 12 кілометрів…
Одне слово, Маврик дому не дуже тримався, але й не покидав назовсім, так ми і жили – він зникав і являвся, я його чекала і виглядала.
Коли заявився перший у сільському моєму житті кошмар, якраз був березень і Маврика, звісно, дома не бувало. Березень – пора особливих котячих клопотів…
БИТВА
Він прийшов під вечір у п`ятницю. Їв поспіхом, і я вже знала, що одразу ж і піде з дому – і знов надовго. Коли ж, поївши і підійшовши до дверей, які я мала йому вчинити – постояв там і наче передумав.
Вернувся. Вмостився на моєму ліжку і задрімав. Дивно, подумала я собі, втомився певно, вирішив трохи спочити – виспиться і піде.
Коли вже й собі спати зібралася, щоб розстелити ліжко, довелося котика потурбувати – він перебрався в крісло і так ми й поснули. Я, перед тим, як заснути, ще раз подивувалася, що Мавр залишається ночувати в хаті – давно такого не було.
Заснувши, я одразу ж і потрапила до лабет кошмару, але сюжету його не пам`ятаю, бо те, що сталося слідом, вразило так сильно, що попереднє просто стерлося з пам`яті, як щось незначне.
Те ж, що пам`ятаю, вибудовується у таку послідовність: усвідомивши у сні, що знов опинилась під владою кошмару, почала вириватися, але позбутися навіяного не вдавалося: цього разу кошмар був особливо чіпким, в`язким і агресивним. Страх наростав лавиною і даремно я намагалася хоч якось заспокоїтись – нічого не виходило… «Отче наш…» – молитва читалася вже сама собою, без зупинок, і ніби віночком – без передиху, тим сегментом свідомості, який був ще вільним від боротьби і протистоянням з кошмаром.
Бачила, що не можу справитися і те ще більше жахало. Настав момент, коли розуміла, що можу піддатися відчаю, а це було б чимось остаточно страшним… я заметалася, починаючи панікувати, але кошмар не відступав, і тут – біль… тонкий, живий, справжній біль, як струна... гострий, проникаючий крізь сон і плоть - як звук срібної ж таки струни – пробрався у свідомість біль. Він був таким несподіваним, чітким і різким, а головне – реальним, що я миттєво одкрила очі.
Слід зауважити, що в кошмарних снах завжди відсутні будь-які звуки, все, що там відбувається – триває у німій тиші, і цієї обставини ніби й не помічаєш, бо чуєш там тільки власні свої думки, тому біль саме прозвучав у тому кошмарі – проник, сягнув саме як звук, а не як «тактильне чуття».
Я миттєво одкрила очі – несподівано, як для себе самої, так і для тієї, як виявилося, сутності, що була потаємним мучителем, зодягнутим у сюжет кошмару, чи й самим кошмаром.
…В хаті - тихо: ніч залишалася беззоряною, і темрява в кімнаті моїй була, можна сказати, цілковитою. Але… На тлі тієї природної, реальної нічної темряви одразу ж розрізнила, чи вирізнила я зором своїм – як ніби силует ще густішої – абсолютної – пітьми…
Як можна побачити чорне на чорному уночі? Можна, бо пітьма та – вона була іншою. Пітьма та була густішою, щільною, і вона була порожньою – не знаю, як це вдалося відчути – чим? – але в пітьмі тій не було молекул і атомів повітря – вона була чорною порожнечею, чимось НЕ-живим, не природним, неможливим – але я її бачила і відчувала, аналізувала навіть – але не думкою, не мозковим розумом – а якимось механізмом знання…
…я лежала горілиць і дивилася в мертву чорну порожнечу, що простяглася наді мною: чорнота та мала витягнуту форму, розмістилася і висіла сантиметрах може в сорока над усім тілом моїм, повторюючи тим самим ніби людський силует… досить близько, але ніде не доторкаючись.
Жодної думки в голові моїй ще не встигло промайнути і ми з тією чорнотою просто дивилися одне на одного: чорнота на мене також дивилася, хоч ніяких очей у неї не було… ніби хмара, чи пласт важкого чорного диму у безвітрі, у непорушності атмосфери…
Наступної миті я відчула, як мертва та порожнеча, ніби щось усвідомивши, нараз зіщулилась, з`їжачилась, ніби злякалась – вжахнулася несподівано, захотіла миттєво втекти, розтанути, зникнути, але залишалася висіти, як ніби пришпилена чим. «Моїм поглядом пришпилена», – подумала я, і це була перша думка, що майнула в тій ситуації. – «Не можна відводити очей», – прозвучала наступна думка, і я не відводила – дивилась, ніби устромивши в порожню темряву не погляд, а меча.
Темрява хотіла втекти але не могла – це я вже чітко відчувала, і от, почала вона як ніби напружуватися сама всередині себе, ніби прибував і ріс у ній якийсь заряд – дуже схожий на електричний. Темрява зрозуміла, що її піймано, дивно, але саме поглядом було піймано її і звільненою людською свідомістю, либонь.
Я продовжувала тримати ворога поглядом, ніби пришпиливши його до нашої реальності, ворог же панікував і напруга в ньому росла дуже швидко, невдовзі почало здаватися, що хмара та, те тіло кошмару нічного, почало вібрувати, нечутно бриніти всередині себе. – «…від перенапруження», – пояснилося мені, – «…але так воно скоро лусне, вибухне», – подумала я.
І примара також знала, що скоро лусне, але зникнути, зіслизнути з погляду людського – не могла, тому тільки роздувалася внутрішньо.
Напруга у тій мертвій чорноті сягнула краю, і я мало не заплющила очей, розуміючи, що ось зараз воно і вибухне – розірветься і розлетиться, і це буде щось жахливе – стільки зібралося в ньому заряду – страху-відчаю либонь – енергії… чорної енергії, і руйнівної… але очей я не заплющила і от: широка, чорно-чернона, зето-подібна (Z) смуга – як змія, як блискавка – вирвалася з середини тієї чорноти – десь акурат навпроти мого сонячного сплетіння – і гострим своїм кінцем врізалася, влучила – шарахнула! – упритул до правого мого боку, обминувши тіло моє якимось дивом.
Від того виверження хмара, що висіла наді мною, зникла – перейшла у ту блискавку, і в кімнаті залишилася тільки звичайна хатня ніч… Ліва рука моя зацікавлено побралася туди, де закопалася гостряком в ліжку поруч зі мною чорна блискавка, ніби там могло щось залишитися – таке, що можна дослідити пальцями на дотик. Звісно, то був вияв рефлекторний – помацати, щоб пересвідчитися, що там нічого немає …
Але там – було… пальці одразу ж торкнулися і впізнали м`якеньке бархатне хутерце – там був Маврик… мій котик, виявляється, лежав упритул під правим моїм боком, витягнувшись, і все мені стало ясно в ту ж мить.
Це Мавр, бачивши, що на мене напав і мучить кошмар, вставив кігтя мені в руку – де шкіра дуже тонка і чутлива – трохи нижче від ліктя з «лицьової», внутрішньої сторони передпліччя – кігтя великого свого пальця – бо укол був один, і не подряпина, а саме укол – глибокий, тому біль стався різкий і проник у свідомість, вирвавши її несподівано з глибин кошмару.
Звідки ж Маврик знав?.. – вигукнула я подумки, – звідки він знав, що мене мучить кошмар? І як треба діяти, щоб порятувати?... –
Отже, він знав, бачив… отже – коти знають… То он чого він вирішив сьогодні залишитися вдома! Маврик наперед знав, що прийде до мене уночі кошмар, і залишився, щоб його не тільки прогнати, а й знищити…
Маврик знав, що варто розбудити мене різко і несподівано для сутності, яка мучить, щоб годуватися енергією людського страху, і сутність та потрапить у пастку, у безвихідь, бо людський погляд для неї – як шпилька для метелика…
Маврик знав, що припнута поглядом чорнота муситиме луснути і зійти із себе блискавкою, знав, що мене та блискавка може вбити, тому притягнув ту страшної сили чорно-червону енергію до себе…
Відомо ж, що котам негатина енергія не шкодить - вони її забирають, а потім виносять скидають, витрусивши себе десь на вулиці у безпечній місцині: тому котів першими і впускають до нового помешкання - і там, де кіт ляже - не ставлять ліжка, бо кіт показує, де струмує з-під земні негативна енергія. Але все це станеться так, якщо кіт - захоче захистити людину свою...
Я погладила Маврика і злякано подумала, чи не зашкодив той надто сильний удар йому… На цю мою думку Маврик ворухнувся, підвівся, потягнувся, стрибнув на підвіконня і дав мені зрозуміти, що чекає, коли вчиню вікно, бо пора йому на вулицю – там березень, там стільки справ…
Я встала, підійшла до вікна – випустити кота, бо він того чекає. «Може, побудеш дома хоч до ранку, – спитала, вже простягаючи руку до ручки на вікні. – Маврик озирнувся, і таким був у нього вираз на обличчі, ніби він уголос і сказав: «…яке там до ранку… я і так уже добряче забарився – дістала ти мене зі своїми кошмарами…», – і це при тому, що було темно, ніч залишалася хмарною і беззоряною, але я бачила свого Маврика так, ніби і в мені котячий зір прорізався.
Маврик вистрибнув у відхилене вікно. Там, на вулиці, він струсонув собою, як це вміють робити коти, що, здається, аж іскри від них відлітають, і подався, не озираючись, наздоганяти згаяну через мене березневу свою ніч.
КОРОТКИЙ ВИСНОВОК
Виходить, що кошмар – це сутність, якийсь енергетичний згусток щонайменше, і може вона діяти, лякаючи людину вві сні, тільки в тайні – поки людина про неї нічого не знає. Кошмари бояться бути побаченими – людський погляд ніби прошиває їх і пришпилює до нашого виміру, до нашої реальності, а тут вони залишатися не можуть.
Друге, кошмар – це якась сила, що полонить людину вві сні і смокче з неї енергію страху – отже, це сутність адська.
І ще одне спостереження: ця сутність тягне свідомість людини кудись донизу, у якусь глибину – чорну, страшну, і вибратися з тієї глибини дуже не просто, як з липкої павутини.
Наостанок, коти бачать тих сутностей і знають, як з ними справлятися. Як розправився з такою мій Маврик, чорний мій котичок, Ви вже знаєте.
16.02.2017
ID:
718647
Рубрика: Поезія, Нарис
дата надходження: 16.02.2017 22:10:28
© дата внесення змiн: 29.03.2017 11:28:33
автор: Валя Савелюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
Багато містики трапилося у Вашому житті. Мимоволі уявляю себе в такій ситуації і думаю, як би я відреагувала? Чи витримала б це все?
тим паче, що чудес було дуже багато 
