Надворі літо…В полі пшениця золота… хвилями, немов море. А поміж неї дорога вся в ромашках, маках, васильках і де - не - де стирчали квітучі колючки. Й волошки, як на рушнику, одна за однією віночком в полі розстелилися, поглядають до сонця, тріпочуть від несильного вітру.
Клавдія йшла, а очі від болю десь губилися,не знала куди той біль подіти, пішла в поле, там з травами поділитися, пошепотіти, щоб загубити свою печаль. Вона її через все життя пронесла, вже скільки років проминуло,а все перед очима, наче вчора.Та подія не покидала її навіть на мить, яке життя?! Що прийшлося пережити! І нащо було нагадати,зачепити ту рану, що і так все життя болить.
Там, неподалік, з опущеною головою,на висках біліє сивина, по дорозі йшов чоловік. Здавалося - нічого навкруги не чув і не помічав.Так він пішов від неї, його очі наповнені слізьми. Це він всі спогади пробудив, сказав все життя марив, хотів потрапити сюди. За скільки років собі не зміг пробачити, в думках себе картав,що такий гріх колись собі дозволив.
Колоски в полі давно налилися, від вітру хилились до землі… Вона серед них присіла на землю, по щоках з спогадом котилися сльози.
Йшов тисяча дев`ятсот сорок перший рік… війна…
В невеликому селищі, неподалік від Харкова, вона жила з сином і чоловіком Петром. Він працював в Харкові на заводі, а синочку, Костику, було майже три роки. Війна зненацька всіх застала, хоча розмови давно ходили, що Гітлер може напасти та в це ніхто не вірив. До останніх хвилин проводилась евакуація заводів, людей. Ешелонами відправляли в Челябінськ, Перм, а ХТЗ в Сталінград. Хто міг виїхати, виїхав, а Петро з заводу відправляв людей, а сам не встиг. Саме приїхав за дружиною і сином та виїхати не вдалося.
Страшенні, жорстокі бої відбувалися, коли фашисти заходили в Харків. Той гул літаків, як страхіття літав у небі, мов зграї чорних воронів. На землю скидали сотні снарядів,земля здригалася від болю, стогнала від наступу фашистських танків. За ними йшла піхота, розбій і мародерство, знущалася над простими людьми, хто не покинув свої хати.
Кінець жовтня…. Саме в цю пору починалися холоди, було більше затягних дощів. А їм всім, треба було десь зігрітися, годуватися. В одній із хат зробили свою контору. Поводилися, як хазяї, як ті пси по кожній хатині пройшлися, винюхували чи ніде немає наших солдат.
Документи Петра зарили в підвалі, німцям сказали, що лише є свідоцтво, всі інші документи згоріли в старій хаті, в яку влучила бомба. Таке страхіття довелося пережити Клавдії з сином! То було їх щастя, що снаряд влучив не в їхню хату, а в ту, що майже поряд. Нову хату недавно звалькували, в ній було три просторі кімнати,тож німці побачили, що є де зупинитися, сказали, що підселять постояльця.
Петра – німці забрали з собою , спочатку розмовляли спокійно, оділи, обули, ще й нагодували.Та потім під прицілом стояв три години, допитували, щоб розповів, що знає про кожну хату, про кожну сім`ю. А він мовчав, знову били, били прикладами по всьому тілі, юшила кров з обличчя. Надрізали одне вухо, а він мовчав, лише весь час під ноги дивився. Врешті – решт кинули знесиленого в підвал при штабі. Три дні пролежав на мокрій землі,знову били, знущалися, пропонували,щоб працював на них, щоб розповів, що знає про наші війська. Наполягали, щоб став поліцаєм, а він не хотів, хотів втекти та куди? Наші війська все відступали, фашисти зайнявши Харків просувалися далі. Мотоцикли вганяли по дорогах, німці в одиночку не ходили, напевно боялися, ходили все юрбою, поводилися нахабно. Линув сміх і ржання, схоже на ржання коней, все більше після вечірніх гулянок і весь час пили »Шнапс» та закушували шоколадом.
Від хати Клавдії до поля рукою подати. Добре, що встигли зібрати урожай, викопати буряк. Там німці зробили склади, автомобілями везли снаряди, ящики з кулями і вже підтягнули гармати.
Вечоріло… Надворі йшов дощ, хтось заходив до хати, Костик заліз на піч і як кроленятко притих, виглядав із-за завіси. Клавдія саме помила чотири картоплини, поставила зварити на вечерю. В дверях почула голоси, вся затремтіла, Боженьку,що буде. До хати, нахабно завалили два німці. Офіцер зняв в багнюці чоботи, вовчим поглядом подивився на неї. Мімікою, жестами показав, щоб помила, а другий молодий фашист стояв мовчки, неначе пожирав її очима, посміхався. Очі блищали немов у пантери, хитаючи головою, фальшиво з акцентом заговорив,
«- Файна, файна, это так у вас на Украине говорят? Я остаюсь тута». *
Згодом офіцер пішов, молодий назвався Стефаном, одягнений завалився спати. Клавдія боялася виходити з хати, майже всі боялися, кожен хотів жити. Скрізь нагляд, гітлерівців багато, як тільки вийдеш, могли й вбити. Було, як вийде по воду до криниці,відразу чує гучні розмови німецькою мовою, а потім регіт. Немов дикуни на охоті, дивилися на молоду жінку звіриними очима. Їй лише двадцять три,сама красива, статна, обличчя кругленьке, щоки немов рум`яні яблука. Приходилося ховати свою красу, волосся наперед насуне, одягала хустку- ряднину, а брови зробить широкі,намалює чорною сажою, щоб страшніша. Іншим разом спеціально замаститься багнюкою.
На другий день приволокли Петра і кинули серед хати. Ножем по серці Клаві, адже вона любила чоловіка. Вони побралися по любові, він був з сусіднього села, батьки ж їхні повмирали. Вона три дні і три ночі не відходила від нього, дякувала Богу, що залишився живим. А постоялець тільки поглядав, часом суворо, а часом здавалося в очах якась з`являлася турбота, ніжність, коли дивився на неї. Коли Петро вже встав на ноги, знову прийшов офіцер з постояльцем, обоє на підпитку. При ньому офіцер на Клавдії розірвав стареньку сорочку й нижню білизну. Пишні груди виднілися в ліфчику, вона обхопила себе обома руками, він з розмаху вдарив по обличчю. Петро наблизився до офіцера, хотів захистити дружину та від удару по голові звалився на підлогу. Костик верещав не своїм голосом, постоялець взяв малого на руки, дав плитку шоколаду. Дитя переляканими очима дивився на маму, потім на Стефана та згодом замовкло. Офіцер мімікою показав, що гарна й вийшов. А за Петром відразу прийшло двоє німців, нічого не сказавши, скрутили руки, кудись повели.
Наступного дня, Стефан ламаною мовою повідомив, що Петро буде жити, не вб*ють, але буде поліцаєм в Харкові. Клавдія плакала, з болем в душі, мусила прати й готувати їсти німцеві, коли наказував. Який вихід, замислювалася, втекти з дитиною - це не реально. Як і інші в седищі – терпіла. Людей зовсім мало зосталося, як якесь непорозуміння, щось німцям не подобалося,не розмовляли, відразу розстрілювали у всіх на очах.
Прожили сувору зиму майже голодні і в холоді, але вижили. Напевно таки, ще завдяки постояльцю. Як дуже замітало надворі, в сильні морози приходив ночувати не сам, вів з собою цілу свиту. Правда поводилися, як свині, всі позирали на неї, малому приносили хліб, шоколад, інколи й згущене молоко. Костик,був слухняним і в той же час переляканим, але до Стефана трохи звик. Один раз в місяць приїжджав Петро, весь час задумливий вираз обличчя.Запитував її, чи з своїх ніхто не приходив, може десь, щось чула про партизан.Та де могла почути, як слідили за хатою, за нею. Коли всіх збирали на збори, Стефан своєю мовою з німцями, щось белькотав і її ніхто не чіпав, тільки з презирливою посмішкою, кидали вовчі погляди.
А влітку сорок другого року, всі думали, що повернуться наші війська. Люди бачили, як від`їжджало все керівництво, дуже близько гриміло й палало. Стефан прибіг весь знервований, кинув на стіл банку консерви, Костику всунув в ручки шоколад, щось белькотав та Клавдія зрозуміла тільки останні слова,
» -Я это, вернусь».*
Люди в надії чекали наших та все даремно. Селище немов завмерло в очікуванні, скрізь чулися автоматні черги. Та не довго, знову все вщухло, згодом повернулися німці, як собаки злі. По хатах ходили чутки, що був бій з партизанами. Ввечері Стефан повернувся, підійшов до неї, хотів взяти за плечі,
«-Не бойся, я тебя любить,тебя не тронут».*
Вона відсахнулася, на руки схопила сина, нею трусило від злоби, з під лоба дивилася на нього, рада була вбити, якби ж її воля.
Прийшла зима - холодна і сніжна. Хурделило майже через день, лежали кучугури снігу, щоб хоч якусь дорогу зробити, виганяли людей з лопатами розчищати, а хто не міг, падав знесилений, в того стріляли. Людей в хатах знаходили мертвими, замерзлими, не було чим палити, не кожен мав, щось їсти. Клавдія одягала найгірше лахміття й багато, щоб німці не витріщали на неї очі.
Майже всю зиму Петро не з*являвся. Коли почав розставати сніг, в селищі німців побільшало. Петро приїхав з одним німцем, який мав з Харкова якесь доручення, залишився ночувати.Пізно ввечері прийшов Стефан, вони цілу ніч пили й співали. Чоловік від злості потирав руки, от би вбити та зупиняла невизначеність,а що далі? Знав, уб*ють дружину й сина.Тож за цей час вже скільки всього надивився, зовсім посивіло волосся. Він попередив її, що знайшов зв`язок з підпіллям, можна було втекти в партизани. Та йому не дозволили, дали завдання спостерігати, що діється і як можна більше допомогти людям, які в полоні, при нагоді організувати втечу. Петро, як приїжджав, намагався хоч трохи привезти щось із продуктів, які їм видавали. Костик дуже радів приїзду батька, до уст підносив вказівного пальчика й говорив,
-Тату, я нікому не скажу, нікому, так мене мама вчила.
Кожного разу, як Петро їхав у Харків, на душі тривога за сім*ю. Часто запитував дружину,чи не чіпляється німець. Вона ж боялася зізнатися, що той белькотав про свої почуття, що її ніхто не чіпатиме. Думала, хоч би Петро не вбив німця, бо тоді ж всіх розстріляють.
Настав квітень…. Клавдії передали, що Петро втік до партизанів. З осторогою дивилася на Стефана, що буде, як він про це дізнається?
Одного вечора йшов дощ, чомусь син раніше вмощувався спати. Клавдія руками мацала голівку,в чому справа?Досить і так худенький, блідий, обличчя хлопчика на очах прямо біліло, а тіло здавалося зовсім холодним. Господи мабуть від голоду, в останні дні з`їв хліба один шматочок й трохи юшки на лушпайках. Останнім часом Стефан обідав і вечеряв десь, сюди нічого не приносив. І очі в нього зробилися ніякі, тієї злоби, що була раніше до людей - не стало. Напевно втомилися, хоч би вже йшли геть, молила, просила Бога жінка. На столі стояла пуста чашка німця й дві купи книг, пригадала, що колись він там тримав цукор, інколи давав Костику. Знайшла між книгами один, останній кусочок цукру - рафінаду, аж просльозилася, може допоможе, розчинила в кіп`ятку й дала сину випити. Тремтячими руками його носила, самою нею, здавалося щось керувало невідоме,не знати де бралася сила,довго читала молитву, вмивалась гіркими сльозами. І просила, благала Матір Божу, щоб спасла дитя. Так гірко на душі, устами торкалася чола дитини,тулила до грудей, щоб хоч трохи зігрівся. Нарешті побачила, обличчя ледь посвіжіло, відчула, потепліли ручки. Перехрестила, поцілувала, поклала на піч, накрила куфайкою. Не пройшло й пів години, до хати зайшов Стефан. Підставив руку до чола, щось викрикнув на своїй мові. Очі розбігалися в різні сторони, немов когось шукав, від нього несло спиртним.
«-Я ,любить…Со мной в Германию, собирайся скорее, будем уходить!»* Підійшов ближче, вирячив очі, нахилився до неї, приклав палець до уст
«- Тольки никому… Ни… шу –шу.»*
- Ні,! Ні, що ти! Я з тобою нікуди не поїду,- перелякалася.
Хотіла відійти, з ним навіть було гидко говорити, дуже смердів. Він ледь тримався на ногах, вмить, з силою притиснув до себе. Відбивалася руками, пручалася, але кричати боялася,бо ж спав син, він і так був наляканий. Стефан, як розлючений ведмідь, схопив її за руки, загинав назад, притиснувши до стіни, жадібно цілував. Намагалася вирватися, відштовхнутися, руками товкла його в груди та раптово відчула його плоть,що впиралася в її тіло. Він ловив, хапав уста, жадібно впивався,як змія, вона ж не витримала, вкусила за бороду. Вмить з розмаху вдарив по обличчі, підкосилися ноги, зблідла, падала на підлогу, в очах потемніло. Відчула холод по грудях, поцілунки, хотіла відштовхнутися, забракло сили, він заволодів нею. В голові дзвін, в очах червоно, немов вогонь й знову темно.
Опритомніла на лавці, він хлюпав на неї воду й цілував пишні груди, грався з сосками, як мале дитя. Їй стало гидко, перехопило в горлі, ловила повітря, нудило, а він обціловував оголене тіло.
Згодом відчула в себе силу встати і намагалася прикритися, він задоволено дивився, сопів, як брюхата свиня. Нарешті вдалося відсунути його ногою,як непотріб звалився на долівку.
Ледь дочекалася ранку, що робити? Проснувся Костик, кликав її, просив їсти. Подумала; ой,слава Богу, значить краще стало, може тікати та куди?! По вікнах подивилася, машини, мотоцикли, знову наїхали паразити. Почула стогін, з полу підійнявся Стефан,опустив очі й тихо сказав,
«- Я любить!...Прости!»*
Мовчала, дивилася на сина, рукою гладила голівку, притулила до грудей, щоб не злякався, майже криком,
- Щоб ти здох, скот*на! Хай Бог тебе накаже за цей гріх!
А він здивовано подивився, за мить обличчя зблідло, напевно вже трохи мову розумів, мовчки вийшов. Вона сама ладна його вбити та стримував син.
Пізно ввечері Стефан повернувся, зайшов мовчки, поклав на стіл дві консерви, дві баночки згущеного молока й майже пів буханки хліба.Очі весь час бігали, їй здалося,їх ховав від неї, згодом пішов в свою кімнату.
Того дня скільки сліз було пролито, напевно за все прожите життя, скільки не було виплакано. Костик дуже кволий, цілий день відвертав увагу від тієї події та, як пережити те страхіття і які наслідки, що на неї чекає?
Між ними, немов чорна завіса. Стефан тільки з Костиком спілкувався. Інколи помічала, як з під лоба крадькома позирав на неї, напевно чекав, що вона щось скаже.
Минуло півтора місяці, зрозуміла, що вагітна, досить і так не доїдали, обезсилена,тепер ледь вставала з печі, немов п`яна ходила по хаті. Стефан зрозумів й кожного дня приносив щось поїсти. Вона ж сама, що приносив не їла, лише при ньому Костику давала, він наполягав на цьому.
Одного дня прийшов на підпитку… став белькотати ламаною мовою,
«-Не сметь,надо кушать,моё дитя любить! А я приеду, ведь твоего убили…»*
Клавдія схопилася за голову, насправді від Петра, відколи поїхав, ні слова і ті люди, що інколи заходили до неї - не з`являлися. В селі зробити аборт було неможливо, адже фельдшерка виїхала, як тільки починалася війна та і тоді діяла заборона на аборти, хіба, що нелегально, не в медпункті. Надіялася, що втратить дитину, поперед себе підіймала відра та парила ноги в гарячій воді. Навіть одного разу в Стефана знайшла якесь червоне вино, цілий стакан нагріла до гарячого й випила. Та все дарма, до вечора, як і не пила, тільки в собі трохи більше сили відчула.
В перших числах серпня німці наче показилися, часто лунали постріли, когось поранили, когось убили ні за що. Радянські війська почали великий масштабний наступ. Гуділи мотори, мотоцикли та автомобілі, їхали варвечкою, німці тікали до Харкова. Стефан, як пішов зранку, так більше й не повернувся.
Нарешті дочекалися…. наші солдати вели полонених фашистів. Самі ж зморені, голодні, обдерті та щасливі обіймалися з людьми. Їм всі виносило поїсти, хто що мав в хаті, навіть останнім ділилися, зі слізьми на очах дякували їм. Клавдія раділа й плакала від щастя, відчувала, що скоро кінець війні.
Коли від фашистів звільнили Харків, Петро через тиждень прийшов додому. Радості не було меж, але лише на день. Ввечері за ним заїхали, знову забрали в Харків, на завод, на ремонтні роботи. Вона дуже хвилювалася, що не наважилася з ним поговорити, відклала на пізніше, але ж вийшло так, що скоро поїхав.
Минав час…. Вона почала округлятися, повніти, відчула, як забилося дитя. Не було такого дня, щоб вона не думала,що ж буде? Як сказати чоловікові? Вечорами, як спав син вдивлялася в вікно в надії, що приїде Петро, вона ж його дуже любила. А в голові все думки,сама собі не могла пробачити,що не запобігла тому,що сталося. Думала; ну все, приїде цього разу, стану на коліна, буду просити прощення за це дитя. А там, як скаже так і буде,тож де, хіба вона зможе його комусь віддати, чи покинути. Воно ж маленьке було спокійне, лише, як їсти дуже хотілося, тоді стукало, давало про себе знати і то так тихенько, як мишенятко. Думала,що напевно буде дівчинка, якщо так, назве Марією. Але основне її хвилювало - що скаже чоловік?
За вікном осінь…. Сердитий, холодний вітер з дощем обривав листя. Це третій день така погода, небо немов у сизому мішку. Так і в Клавдії на серці, як якийсь камінь лежить, нестерпно давить, на душі тривога. Нарешті передали, що приїде Петро. І ось, ввечері біля вікна запалила свічку, чекала. Душа виснажена думками, щеміло під серцем, їй здавалося краще померти, чим мати цю розмову, але ж є Костик, їх кровинка, тож не покине його. Вже чула, як відчинилася хвіртка, ламала руки, вся тремтіла, а по щоках сльози, як той дощ, що за вікном.
-Клаво це я, – гукнув Петро. Відчинила двері, очі геть сховала,адже вона стояла так одягнена, що було добре видно її вагітність.
- Кохана, -кинувся до неї, обійняв, поцілував в чоло.
Зняв з неї хустину, помітив, сльози, очі червоні – червоні. Здивовано кинув погляд з гори донизу, завмер, то червонів, то бліднів. Трохи мовчав, а потім,
--То нічого, тож живі, це основне. Я знаю, бачив, що витворяли ці покидьки, ти не одна така. О, ти б знала скількох у Харкові вбили …наших молоденьких дівчат за те, що вони не підкорялися цим фашистам.
Ніжно подивився в очі, обійняв. Його голос тремтів,
-Так, гадаю це перша і остання наша розмова, я вважаю - це наше дитя, чуєш, моє.
Їй би впасти на коліна та він взяв за руки, посадив на лавку,
-Все, я сказав дитя моє, а хто в селищі буде пліткувати,не звертай уваги, хто знає, коли я приїжджав, де був в той час, чи в Харкові,чи в партизанах, кому й які справи до нас.
Минув Новий рік… Клавдія ледве ходила,Петро в Харкові, тільки раз на тиждень приїжджав, привозив продукти й знову їхав. Добре,що так,а то б, як було вижити, де ті харчі взяти, а там, на роботі давали пайки.
Одного ввечера відчула,дитина проситься на світ. Одяглася, сина вклала спати,сама ж пішла в кінець села до однієї жінки, яка вміла прийняти дитя. Не довго мучилася, просила прощення в Бога, опівночі народила дівчинку. На той час повненьку і до того ж, ще й світленьку. Побачивши дитя зраділа та в грудях й горлі тиснуло, сліз не змогла вгамувати, хотілося ридати. А маля оченята відкрило і ну давай кричати. Повитуха уважно обдивилася дівчинку,
-Гарненька й повненька та в кого ж світленька?! Клавдія ховала очі, що сказати,через силу посміхнулася,
-Як моя бабуся, згодом потемніє.
Назвали дівчинку Марією.
Життя продовжилося… минуло два роки . Дівчинка дуже любила Костика, все рученята тягнула до нього, щоб взяв на руки. Клавдія залишала їх самих, сама йшла прпцювати в поле.
Через рік народилася, ще одна дівчинка, дуже схожа на чоловіка. Петро, як побачив маленьку,дуже зрадів, цілував крихітку, назвав Тетянкою.
Все б нічого та після війни Петро часто жалівся на шлунок, в медпункті при заводі сказали, що напевно виразка шлунку, що потребує дієти і частого харчування. Але він кожного дня був при роботі, в основному сухий пайок та кіп`яток.
А час летів…. Підростало троє діток, Петро часто на них казав,
- Мій дубочок і дві берізки.
Любив дітей всіх однаково, однаково і голубив, як і Клавдія. Хоч різниця все ж була, на вид Марійка світліша волоссям і розріз очей схожий на розріз очей Стефана. Дівчинка була спокійніша за Таню. Ніхто про минуле не згадував.
Минуло два роки…. Після операції на шлунку, Петрові дали другу групу. Прожив недовго, через пів року помер. Важкі дні настали для сім`ї. Клавдія вперше поїхала в Харків на завод, де вже,після курсів, слюсарем працював син. Просила, бронь для сина, щоб не забрали в армію. Бо хто ж допоможе двох дівчаток підняти на ноги, вона в полі, на сезонній роботі,багато не заробить.
Чудовий літній ранок….. Сонце привітно розкидало промені, з самого ранку припікало. На обісці вже копошилися кури. Селище просинається рано, а ще саме жнива, всі вставали зі сходом сонця. Здавалося все добре, Клавдія розбудила дівчат. Швидко випили молока й відправилися на тік, лопатами пересипали зерно, просушували, готували для зберігання. Сама ж пішла в садок, визбирала яблука, з гарним настроєм терла на сік. Тішилася врожаєм, в цьому році добре вродило; і хліби, і городина. Навіть собі під ніс гундосила якусь пісню. Раптово побачила…. до хвіртки підходив стрункий чоловік, одягнений в костюм коричневого кольору, з нагрудної кишені виднілась білого кольору хустинка, в руці тримав дипломат.
«- Кто то есть дома?! »*- гукнув і відразу заглядав в щілини між штахети.
Не поспішаючи, відчинила хвіртку,
- А вам кого треба?
Миттєво зблідла, перед нею, стояв Стефан. Ледь не впала, її раптово почало морозити, руками схопилася за хвіртку, опустилася голова донизу. Намагалася себе взяти в руки, які враз зробилися мокрі, дивилася з під лоба, голос трохи тремтів,
- Чого прийшов? Що радий, що живий зостався?! Негідник, як посмів сюди з`явитися?!
Стефан спочатку мовчав, довго дивився на неї, помітно хвилювався,
«-Нам надо говорить, прошу выслушать,очень прошу.»*
Відчувала, як гучно б`ється її серце, здавалося ладна була його вбити, але побачила обличчя з стражденним виразом очей, взяла себе в руки, запросила до хати. Йшла слідом за ним,, дивилася на всі сторони, чи хтось побачив, як він заходив до неї.
Клавдія боялася,щоб ніхто нічого не почув, причинила двері, показала на стілець. Під серцем закололо, немов влучила в нього стріла. Десь взявся страх, може за нею приїхав та вона ж кістьми ляже, не віддасть своє дитя. Він не зводив з неї очей, почав плакати, впав на коліна,
« - Богиня! Прости! Ты мать моего ребёнка, прости прошу! Ты понять меня, был молод, полюбил,был д»рак, прости!Была война, меня призвали служить, но я понял, она не нужна была, я сделал ошибку. Я идиот, что было делать, как поправить,не знал, прости!.»*
Клавдія закам`яніла, ні вона не плакала, очі округлилися, вже тієї ненависті в них не було, що була колись. На нього дивилася задумливо, з жалістю. Так, у нього був вид підстреленого оленя, який здавалося просив допомоги. Він був молодшим за неї на років два, чи три, а виглядав набагато старшим. Напевно війна й роки зробили свою справу, пройшло стільки часу, люди вже зрозуміли, що в усьому винні в цій війні були керівники, той самий Гітлер та інші. В цей час ставлення людей Радянського Союзу до простих німців вже змінилося. Вона присіла на стілець, мовчала, тільки чула, як калатало серце, зненацька обірвала,
- Досить! Чого ти приїхав ? Що ти тут забув?
-«Я хотел видеть дочь, я знаю, наводил справки, давно хотел приехать, прости, но не мог, не пускали. Я работаю в туристической фирме в Берлине, дали разрешение в Москву,здесь у меня один день.»*
З книжної полиці Клавдія дістала два фото, на ньому троє її дітей, тільки навесні зроблене сином. Він вирячив очі, пополотнів, тремтячим пальцем тикав на Марійку,
«- Вот она! Вот, на меня похожа,» *- говорив зі слізьми на очах, поглядав, то на неї, то на фото, обличчя перекосилося, знову плакав,
»--Прости!».*.
Мовчання… Здавалося чути, як пролітає муха. Та раптом за хатою заспівав півень. Обоє стрепенулися… кожен був у своїх спогадах.
-»Ты мне одно подарить, прошу, пожалуйста, Клава, пожалеть меня, я не женился, всю жизнь один, родители умерли, совсем один остался, ведь у меня больше никого нету. Пусть хотя фото мне греет сердце, буду знать, что ты простила.»*
Суворий погляд,
- Я вибачила? Це час зіграв свою роль, досить розмов! Я тобі дам одне фото, де вона одна і йди, не хочу, щоб хтось з дітей тебе побачив!
З шухляди старенького серванту дістала газету, в ній лежало декілька фото, одну дала йому та він схопив її руку, почав цілувати,
«-Спасибо! Прости меня,прости.»*
Різко забрала руку,
-Чуєш іди! Забудь дорогу, більше нікому не ламай життя.
Він відкрив дипломат, на стіл поставив три баночки консерви, баночку «ИКРА КРАСНАЯ»*, пакунок шоколадних цукерок й три пачки доларів.
«-Это всё свежее, я через Москву летел, там брать, не бойся прими для детей.»*
Клавдія була шокована цим, перша думка – кинути все в обличчя та він дивився на нею, як на святиню, в його очах біль, прохання. Подумала, може хай буде, щось придумаю сказати дітям, а зараз приховаю, вони ж таке тільки по телевізору бачили. Взяла гроші, хотіла, щось сказати та він перебив її.
« -Этого хватит Марии на квартиру, ей купишь в Харькове, прошу сделай так, чтобы я смог спокойно умирать.»*
В його голосі почула каяття, це було щиро сказано. Вже проводжала до хвіртки, він іще раз на неї уважно подивився, з опущеною головою пішов у напрямку до залізничної станції.
З тривогою повернулася до хати, похапцем, тремтячими руками, з столу все згребла в хустину, де ж сховати, щоб ніхто не побачив? Віднесла в підвал. Зайшовши в хату, з`явилося бажання усамітнитися, десь втекти, боліло в грудях, тиснуло в голові, трусилася, не могла зупинити спогади, які її переслідували. Опустивши руки донизу, трохи згорбившись, йшла в поле, щоб там знайти розраду.Той спогад, що ятрив душу, розповісти колоскам, траві й тому вітру, що віяв у її заплакані очі.
*-діалог російською мовою.
10.02.2017р
ID:
717414
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 10.02.2017 14:07:45
© дата внесення змiн: 11.01.2021 21:41:10
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Доброго ранку, Ніночко та всього найкращого.
:give
