Ти про мене вже так багато знаєш,
але по суті то є нічого.
У своїй душі
я сама досі блукаю,
шукаю істинну себе.
Не таку,як усі-особливу.
Як коштовний камінь-
кожен день виблискую новою гранню.
Я у думках втопаю.
У глинянім горшечку-
зросла геранню.
Уста сповнені солоду,
того,що відразу із хмелем.
Я п'яню тебе з холоду
із ночі до рання.
І ніби спішу,
та все ж гордою
ланню-поважний кожен подих.
Коли сама,коли удвох.
Ти знаєш,коли я сміюся,
так щиро,що сльози течуть.
Ти знаєш,коли я молюся-
боюся,
не те щось сказать,
бо слова печуть.
Ти знаєш,як я підспівую
і зустрічаю день.
Та ніхто не знає,
де дім тих пісень.
І з якої печалі
зацвітає сміх.
Приховано від усіх.
І ніби вуаллю,
застеляє сніг
сліди,
котрі тебе привели б до знання .
І це чудово.
Я твоя загадкова.
Ти вишукуєш у мені
нотки нові.
І не знай,прошу,втоми.
Не закриваю фіранки,
(ДУШІ),
коли ми удома.
"по суті"; фіранки засмикуються, опускаються, – запинають ними вікно. можна сказати "не засмикую фіранок на вікнах моєї душі" – але то надто складно для однієї фрази. якщо вірш про фіранки, про них і треба писати, поступово розкриваючи цей образ протягом всього вірша
з любові і світла)))
