Крадеться навшпиньки темним коридором,
сходинками скрипучими.
У чобітках невидимих як димка ,
крізь узор із павутинки
Щастя.
У двері стукає
до людини.
Аж не віриться,бідоласі,
що таке бути може.
І тримає Щастя на порозі
впустити б,і не відпустити б.
Душа в тривозі.
-Заходь же скоріше,
і не роззувайся,ти ж мабуть
по снігу ішло
тож чисто,а уже все одно.
А хочеш чайок, зігрітись
з морозу?
Чи може укутати тепленьким чим?
Та ні,роззувайся,
і викиньмо чоботи ті.
Ти більше нікуди не йдеш.
Це твоя кінцева зупинка.
Мовчання хвилинка.
Усмішка у кутиках очей.
І згодою Щастя озвалося.
І жити в людини зосталося.
Дивляться,сидячи на підвіконні
як летять із неба білі коні,
парує чайок.
І хтось рідний,не такий як усі-
своєрідний так близько,що
відчуваєш тепло.
Щастя в дім прийшло!
І ходить по ньому босе.
А чобітки вже інший хтось носить...
