|
Прокинувся зимовий день… небо в сірій імлі. Хмари - подушки сердиті, надуті з колючим вітром сперечались. Не поспішаючи сніжинки кружляли, ледь -ледь іскрились.Перші сонячні промені, лиш де-не-де пробивалися поміж хмар. Мороз торкався вікон, чарівними узорами розмальовував шибки.
-Ой, добре в цьому році, з снігом,- тішилася Клавдія, виглядала в вікно.
-Можна збиратися на базар,- сказала голосно. Сама до себе, в хаті зовсім тихо. П`ять років, як пішов Степан, її чоловік, в той світ, звідки не повертаються.
Збирала в одну торбу биті валянки,а в іншу калоші. Саме сезон продати на базарі, хоч мороз за мінус десять, що поробиш, треба виживати. Що одна пенсія! Добре, що так сталося, ще при чоловікові пішла у бізнес.
Якось одного разу поїхала на Хмельницький, за рік до пенсії, купити Степану биті валянки. Часто скаржився, що дуже мерзне в ноги. Він на сім років за неї старший, проблеми з тиском, давно жалівся на болі в області серця. Але до лікарні не ходив, де взяти гроші... ліки дорогі. А помочі немає від кого чекати. Накапає «Карвалол « , полегшає, ото і все лікування.
Таке життя, в молоді роки лікарі сказали, що після служби на підводному човні дітей не буде, тож розраховувати не було на кого. Отримав опромінювання, від цього ліків немає, Катерина хотіла взяти дитя з дитбудинку та він був категорично проти. Хоч, як хотіла та змирилася, дуже кохала його. Високий на зріст, красивий, широкоплечий, а очі блакитні і погляд такий теплий- теплий. Як молодий був, волосся русяве, густе і хвилясте . Їй все хотілося погладити його по голові, як сідав до столу. Цілувала в щоку, чи в чоло, а він посміхався, обіймав за талію, занурювався між груди, які завжди його манили.
Але з роками волосся від випромінювання зовсім зріділо та все одно було хвилястим і обличчя моложаве, не зважаючи на роки. Степан кохав її, завжди зважений до неї, чемний, поважав і шанував, сварок майже ніколи не виникало. Окрім роботи вона займалася в`язанням, якийсь шарфик чи теплі шкарпетки собі та йому зв`яже, інколи крючком якусь серветку не стіл. Як він виходив у рейс, по місяцю не бував вдома, дуже сумувала. А мав прибути з рейсу, їхала до Одеси, хоч дорога не близька від Вапнярки та приїжджала за годину чи дві раніше. Виходила до моря, чекала, молила Бога, щоб все було гаразд. Кожного разу зустрічала з такою радістю, що можна було подумати, що вони щойно побралися. Це й зупиняло її наполягти, щоб взяти чуже дитя. Звичайно наважитись на такий крок і так не легко та він був проти то, що вже було думати. А щоб покинути, то де там, вона його дуже кохала, таке кохання буває рідко. Він хвалився своїм колегам, що вона його так зустрічає, як люди зранку сонце й чисте небо. Коли зустрінуться, візьме за плечі, довго дивиться в смарагдові, красиві очі,завжди спитає,чи все гаразд, а потім при всіх обійме й поцілує. І так було завжди, майже до самої пенсії.
Отож привезла йому биті валянки, а вони ж гарні, високі але малуваті."От біда, як мірку знімала? Куди дивилася?" - картала себе. Та він не сварився, сказав з другої, його пенсії купиться. Але ж були холоди, вирішила піти на базар продати, щоб знову поїхати купити.
Та тільки в руки взяла валянки, як один чоловік не торгувався, відразу дав гроші, ще й довго дякував.
Через кілька днів чоловік отримав пенсію, знову зробила своє турне в Хмельницький. На цей раз вгадала, ще й теплі шкарпетки до них зв`язала, дуже тішився.
Пробігли роки… все гаразд, здавалося на пенсії тільки й пожити. І хата є і , як дві пенсії, ще нічого та прийшла біда в їх дім, помер Степан. Залишилася Клавдія сама, кажуть, як перст. Добре, що сусіди людяні та жінки з роботи прийшли підтримати, допомогли поховати. Вона все життя пропрацювала бухгалтером в дитячому садочку.
Самотність серце розривала, як погляне на хату, де треба, щось підремонтувати та немає кому, щемить під серцем. Все в вікно задивляється, плаче за своєю половиною, ковтає гіркі сльози, а що вдіє.
Минуло дві зими… майже в самотності. На хазяйстві, кіт, песик та шість курочок з півником, ото й все спілкування. Ще телевізор, після того, як розпочалась війна на сході, зовсім рідко включала. Як надивиться новин, вражаючих страшилок, зовсім губився сон. Та й подорожчало все в три рази, життя зовсім стало нестерпним. Хата не дуже велика та грошей на опалення треба. Тож, як кажуть приперло до стіни, треба якось викручуватись. Поїде в Хмельницький, візьме п`ять пар валянок та калош, йде на базар, вигадає за одну пару гривень десять і цим задоволена. Торгівля йшла непогано, тішилася своїм бізнесом.
Зима цього року лютувала. Вже в грудні добре морозило, багато насипало снігу. Клавдія взялась трохи відкидати сніг та подивилася на годинника, схопила приготовані дві торби, пішком добиралася до базару. Снігу стільки, що автівки заносило, буксували. Тож в таку пору навряд чи автобус буде, а якщо й буде, то пізніше. Поспішала, повітря від подиху затримувалось на пуховій хустині, лягало інеєм, його сріблястий блис, незважаючи на вік, підкреслював красу обличчя. Як завжди привітна, а ще трохи щоки почервоніли, здавалося жінка радіє цій зимі, морозу, що таки добре щипає. Потроху людей більшало, вже й знайшлися покупці на товар. Тішилася, відразу дві пари продала, здалеку видно було, повеселішала, немов усім посміхалася. Можливо б і не помітила одного чоловіка та здалеку почула, як люди просили посторонитись,щоб пройти між рядами. На зріст такий же, як Степан, зразу подумала. Одягнений в теплу шкіряну курточку з під якої виглядав білий пуховий шарф. Щось діставав з кишені, потім рахував гроші, з цікавістю підійшов до неї. Чемно привітався, роздивлявся калоші,
-Мені напевно такі треба? Бо я валянки маю.
Клавдія трохи розгублено почала показувати калоші інакших розмірів. Серце, як зірвалося з ланцюга, ледь не вискакувало. Голос цього чоловіка був дуже схожий на голос покійного чоловіка. Вже за собою того не помічаючи, вона уважно дивилася на нього, наче шукала, щось рідне. Їй здалося, що колись зустрічалися та не могла пригадати.
Він витягнув з сумки валянок, приміряв,-
-О! Здається, ось! Ці, я беру.
Клавдія назвала ціну, дала поліетиленовий пакет ,
-Беріть, будь ласка.
Він звернув увагу, здалося, що її голос тремтів,
-Ви що замерзли? То довго не стійте, а то ще захворієте.
Вона раптово сполохалася, не знала, що сказати, стало незручно, опустила голову донизу. Він здивовано поглянув, але подякував і пішов.
Жінка не знаходила собі місця, це ж треба і колір очей такий же, як у покійного Степана. Їй здалося, що навіть рухи схожі. Весь час думала, де я його зустрічала?!
Ще з півгодини постояла, стала збиратися додому, інші торгівці теж збирали речі. Нічого, втішала себе думками і так добре.
Під ногами поскрипував сніг, здалеку на зупинці помітила його постать. Вирішила додому добратися пішки, гадала так краще. Та його постать її вкотре схвилювала, повертала до спогадів.
В хаті тепленько… тихо, щось здушило в горлі, навіть немає з ким чай попити, подумала і вже бриніли сльози на очах. Включила телевізор, а там концерт, лунала пісня < Снег кружится>, слова ще більше торкнули душу, зробилася зовсім мокрою хустинка, якою витирала сльози. Їй так хотілося з ким - небуть поспілкуватися, ось тут, в себе вдома, в хаті. У спокійній атмосфері почути лагідне слово, просто поговорити. А перед очима той чоловік, але ж не родина, її чоловік з Росії, з його родини там вже нікого не залишилось.
Пролетіли дні… Вона вдома мала п`ять пар битих валянок, в Хмельницький не збиралася, готувалася на базар. Калоші вкладала в сумку, почала сміятися, коли ж продала і кому калоші на одну ногу? Все думала, гадала, коли це та якого дня могло статися? Останніх три рази після базару не перевіряла, як йшла торгувати. Знала, ще шість пар залишалося, тому і не перевіряла. Ніяк не могла пригадати покупців за ті дні, хто міг помилково взяти дві праві калоші.
Гуляв холодний вітер та вже виднілося сонце, віщувало, що вдень буде тепліше, але темно-сірі хмари пливли дуже швидко. Цього разу підвезло, прямо перед носом зупинилася маршрутка. З неї вийшла жінка з дитиною, Клавдія не вагаючись сіла в неї, їхала на базар. Здалеку побачила чоловіка, що останній раз купував калоші. О, подумала, бач не перевірила, що взяв, тепер заморока. Стало не зручно за себе, вважала, що сама винна.
Раптово почав зриватися, ще сильніший вітер, повалив лапатий, густий сніг, немов розв`язався мішок з дерев`яною стружкою. Тільки він був білий, білий, легкий, як лебединий пух і іскрився.
Вже підійшла до свого місця, привіталася до сусідів, що торгували поруч. Вони вже ховали розкладений товар до сумок.
-От добре,що ви прийшли,- раптово обізвався чоловік.
-Ви знаєте, я помилився взяв калоші дві праві, ви мене вибачте.
Зашарілася, виклала всі калоші,
-Я теж винна, що не перевірила.
-А ви, що не продаєте валянок?,- запитала одна жінка.
-То ви вже відпускайте, я зачекаю,- промовив чоловік, став трохи осторонь.
Вона продала валянки і ще дві пари калош. За ці п`ять хвилин весь прилавок і товар був під снігом.
-Ну, що де ваші калоші, шукайте собі пару та буду збиратися.Сьогодні вже по торгівлі, якось треба додому добиратися, напевно транспорт не поїде,ото зима цього року,- клопоталася ,трохи поспішаючи.
Чоловік взяв калоші,подякував і уважно дивився їй в очі, наче хотів щось сказати. Стояв, переминався з ноги на ногу, все ж відійшов в сторону, поглядав, наче чекав на неї.
Вона поспішала, холодний вітер ледь не збивав з ніг, прямо в обличчя сипав сніг.
Вийшла з базару, її догнав той самий чоловік,
- Ваше ім`я здається Клавдія? А мане звати Олександр.
- Давайте допоможу,- проговорив, забираючи одну сумку.
Клавдія не сперечалася, тільки запитала, що може йому в іншу сторону,бо вона не буде чекати автобуса, чи то маршрутки.
Швидко йти проти вітру не вдавалося, а говорити тим паче, хурделиця бушувала, вітер, аж свистів.
Біля воріт вона зашарілася,- Вам ще далеко? Дуже дякую.
- Та нічого, ще з кілометр, он туди, в ту сторону, через провулок,- показав рукою і продовжив,
-А може на чай запросите? - сміливо запитав, зацікавлено дивився в очі.
Їй чомусь здалося буде не правильно, якщо відмовить. Якби не така погода може б і не запросила. Подумала, а я що не людина, здається порядний мужик, корона не впаде, якщо запрошу.
Проходячи біля хати, помітила, не йшла пара з димохода від котла.
-Ой напевно вітром задуло, потух котел, бачите….
Він промовчав, зайшли до хати, без запрошення почав роззуватися,
-Я зараз подивлюся. Думаю де вас бачив, це ж я вам труби варив, тут робив опалення .
Розгублено подивилася,
-Та ні не пам`ятаю,- підійшла до котла.
Він руками мацав котел,
- Це видно недавно трапилося, запаху майже не чути. Перекрив краном газ, роздягнувся, відчинив навстіж вікно.
- Ви, що зможете запалити?
- Звичайно, я ж в газовому хазяйстві працював. Тльки рік, як звільнився, правда вже після пенсії, ще два роки пропрацював.
Вона дивилася, як він легко став на коліна, підносив вогонь, думала, добре, що запросила, а то знов би прийшлося бігти за допомогою до сусідів.
Чайник зігрівся швидко, жінка поставила на стіл пряники й печиво, поряд варення з чорної смородини,
- Сідайте ближче до столу, нам немає чого соромитись,не молоді, життя прожили.
-А чоловік де, ще плаває? Не погнали на пенсію?
Вона подала фото чоловіка,
- Ви часом не родичі? Чимось схожі з ним…..
- Та давайте на «ти» перейдемо, роками майже однакові,- запропонував він.
Сидів, пригублював гарячий чай, роздивлявся по кімнаті. Його погляд зупинився на серванті, побачив фото Степана перетягнуте чорною стрічкою.
-Ти Клавочко, вибач, я не знав, що сама. Давно пішов?
Раптом зніяковіла, розчервонілася, напевно від того, як він її назвав, бо тільки так називав покійний чоловік.
-Ми з твоїм чоловіком трохи зналися, після того, як вам зробив опалення. Часом на базарі зустрічались, а то так на зупинці, якось навіть влітку разом пиво смакували. Знаю, що дітей в вас не було, він дуже журився, що будеш сама на старості років, жалівся на серце, знав що піде першим.
Клавдія від хвилювання зажала правою рукою ліву ,
-Та два роки вже немає, тепер сама.
Вона ледве втрималася, щоб не заплакати. На якийсь час запала тиша,тільки чути, як тихо гудів котел.
Мовчанку все ж перервал,
-Пригощайся варенням, це ж своє, домашнє, вітаміни взимку треба, не соромся.
Він трохи задумався та згодом, швидко заговорив,
-Я теж живу сам, вже п`ятнадцять років, син в Москві, має двох синів. Як онуки були малі жінка поїхала їх бавити, так там і залишилася.Знайшла собі якогось вірмена, займаються бізнесом, тримають кафе. Це вже десять років, як розлучилися, ось такі справи. До сина та до онуків раз на два роки їздив, а тепер де, війна…
І знову тихо…. Вона позираючи на нього, підливає кіп`ятку в його чашку, з хлібниці дістає батон, відрізає добрий шматок, намащує варенням,
-Їж - їж, не соромся! Ти ж мужик, треба добре їсти.
Вже обоє відігрілися, задоволені, позирали в вікно, там вже сіріло та сніг дуже красиво іскрив, переливався.
-Дуже дякую, мабуть вже час йти,- підійнявся з стільця.
Вона проводила до самих воріт, дякувала за допомогу, в душі трішечки раділа, що провела час не сама.
А ввечері копошилася біля курей, двері зовсім розхиталися на завісах, геть повилазили шурупи, ледве їх зачинила.Знову подумала про Олександра, що значить мужик, напевно зробив би до пуття.
Три дні не вщухала хурделиця, вже не мала сили відкидати той сніг, добре хоч до курей та до воріт розчистила.
Пройшло кілька днів… Клавдія складала сумки на базар. Думки, от добре,що мало залишилося, продам та й вже до наступної зими, хто вже буде брати, ще місяць та й по зимі.
Важка дорога до базару, багато снігу під ногами, добре хоч розчистили де автівки їздять. Сонячний день, привітний, світлий підняв настрій. Базар вдався, можна сказати, залишилася пара валянок та пара калош.
Підходячи до свого дому здалеку побачила Олександра і в душі навіть трохи зраділа, от добре, буде з ким чай попити.
Він посміхався , радісно підхопив сумку,
-Доброго дня! Ну, як базар, замерзла?
Відповіла на привітання, здавалося повеселіла, не заперечувала, відчинила хвіртку.
- Заходь,за компанію пообідаємо та почаюємо. Ні не замерзла,йти по снігу важко,тож зігрілася.
- Клавочко, дай лопату, сніг кругом хати відкидаю, поки ти нагрієш обід.
-Добре… там в сараї, як тільки зайдеш направо, побачиш,
Зайшла до хати, поглядала в вікно, він жваво справлявся з снігом. Не поганий мужик, іще раз промайнуло в голові.
Він зайшов до хати, красиво одягнений, на ньому світло коричневого кольору светр, з під нього виглядала біла сорочка.
З кишені курточки витягнув палку ковбаси та кусок сиру, поклав на стіл.
Вона звернула увагу на його вбрання і відразу подумала,напевно охайний, гарно одягнений, немов на побачення, впіймала себе на тому, що посміхнулася.
-То якраз добре, тушкована картопля є, це не завадить, - помітила з гарним настроєм.
Ще на стіл поставила огірочки і тюльку. Зовсім несподівано, він дістав пляшку червоного вина з красивою етикеткою.
-Може нам не завадить посвяткувати трохи, в честь нашої дружби, що скажеш? - уважно подивився на її реакцію..
Вона не очікувала такого повороту, хвилювалася та все ж дістала келихи,-
-Ну що ж, мабуть така нам доля, вже весілля не грати. А дружити можна, чому й ні?
-Ти одна, я один, вдвох воно веселіше і допомоги ти потребуєш. Бачу двері в сараї скоро впадуть, а прийде весна город допоможу обійти. Ти не хвилюйся, я багато не п`ю, так інколи, як свято й багато не їм,
-як на сповіді, серйозно, не поспішаючи продовжив мову.
У відповідь довго мовчала… Вже випили, гарно пообідали. Не знала, як розпочати, що сказати, думки в голові літали, щоб і не образити, і не показати, що цьому дуже рада.
Сама ж подумала, якби не калоші, то непевно б і не зустрілися. І як же він схожий на Степана!
Олександр уважно дивився на неї,
-Я не палю, дві пенсії, легше буде, не будеш на тому базарі мерзнути, не піду звідси поки не даси відповідь!
Вона оторопіла від такої прямої мови, вагалася, що відповісти? Подумала, а хіба щось втрачу? Так важко самій, може як раз, непоганий помічник буде та й на базарі не буду мерзнути.
Взяла пляшку, налила по пів келиха вина, дивилася на нього, в той же час сама почервоніла, голос трохи тремтів,
-Ну, що ж попробуємо, приходь частенько, а там час покаже може й будемо разом жити.
Від хвилювання, краплями покрилося чоло, він з радістю взяв її руку,поцілував,
- Все буде добре, гадаю це доля нам зустрітися. Будемо шанувати один одного. У нас з тобою все вийде…
З1.01.2017р
ID:
715464
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 31.01.2017 08:22:48
© дата внесення змiн: 04.01.2021 17:24:59
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Які чудові ваші оповідання! і це зокрема.
