Із соковитим ляскотом дверної клямки за спиною та десятком східців, якими не спускаєшся – летиш, бо за довгі роки у підсвідомості встигли відкластися і їхня форма, і висота, і навіть ступінь пружності, починалося його життя. Вибігши із прохолодного та овіяного сигаретним димом несповнених надій під’їзду – таким-собі чистилищем між пеклом чотирьох стін та едемом безкінечного зовнішнього світу, – він передусім робив глибокий вдих, немовбито куштуючи повітря та намагаючись угадати наперед настрої погоди, природи, міста та його жителів. Навесні повітря розливалося в грудях благодатним теплом, неначе свіжозаварений чай, настояний на білосніжно-п’янкому абрикосовому цвіті, у який додали скибку цитрини-сонця та по-акварельному розчинили ложечку небесної блакиті. І коли секундне запаморочення – від свіжого повітря та легкої тривоги перед незвіданим – проходило, він вирушав у дорогу.
Ішов парками і скверами, обережно ступаючи рівно посередині асфальтованих доріжок, пильнуючи, щоб ненароком не наступити на заклопотану мураху або не злякати круглобокого голуба. Час від часу піднімав голову і роздивлявся навкруги, намагаючись увібрати в себе якомога більше навколишньої краси. Запастися нею, як тварина заздалегідь відкладає їжу на зиму, запам’ятати кожну її рисочку, як намагаєшся запам’ятати риси близької людини, яка від’їжджає надовго. Намистинами щастя нанизувалися ці мінливі моменти на нитку його життя. Як він опускався навколішки та гладив малахітові корони найніжнішої трави, інкрустовані розсипом лісових фіялок. Як дивувався надвечірньому польоту метелика, що так безтурботно своїми жовтожарими крильцями прощався зі світом, та як дякував сорокам, які, як ловчині снів, пролітали над його головою та постійним чергуванням білого й чорного нагадували про мінливість його власного життя. Як заривався носом у суцвіття абрикосу, заплющував очі, прислухався до мирного гудіння бджоли неподалік, а потім – робив вдих, і аромат цей був найпрекраснішим з усіх, адже він давав можливість відчути відродження природи на смак.
І в такі моменти йому здавалося, що він пізнав життя, його таїну, простоту та безкінечне милосердя. І посмішка не сходила з його вуст аж до моменту, коли він переступав поріг свого дому і чув той самий соковитий ляскіт – але перебуваючи за дверима вже з іншого боку. На нього одразу з усіх боків налітали стріли безвиході, протикаючи його вістрями, що їх змастили отрутою непевності.
Квітень – місяць найпрекрасніший, але і найнебезпечніший водночас, бо здатний настільки сп’янити людину, що вона забуде про все, навіть про те, чого забувати не можна.
08.04.2014
ID:
714764
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.01.2017 16:01:28
© дата внесення змiн: 27.01.2017 16:01:28
автор: Wiggily
Вкажіть причину вашої скарги
|
