|
Спливало літо…. Ще теплі ночі, але чаруючий, рожевий світанок дмухав прохолодою. Хмари дрімали, але їх вже пестили перші сонячні промені. Прокидалися птахи, радісно перегукувалися між собою, знову й знову заводили пісні.
Просиналося містечко… Галасно… чути ґелґотаня гусей, крики качок. Півні перекрикували один одного, немов сперечалися,хто з них краще співає.У відчинене вікно будинку, яке виходило в садок, доносився ароматний запах і яблук.
Сонце вже піднялося вище, крізь гілки дерев заглядало в вікно, теплі промені дісталися обличчя Романа . Від цих дотиків він і проснувся, примружив очі,з гарним настроєм потягнувся
. -Ой, як добре! Я вдома! Як чудово!
Так,він дуже любив своє містечко …..
Здавалося немає кращого місця, як Браїлів, де ще так буяли сади, шовкові трави, які стелилися вздовж річки Рів. Красиве містечко приваблювало монастирем, тут неподалік від покинутого сокоморсового заводу величаво стоїть костел Святої Троїці. В центрі Браїлівського маєтку, окрім палацу, який був збудований в ХІХ столітті,біля ставу був насаджений великий парк.
Інколи він пригадує своє босоноге дитинство,як приходив сюди ловити рибу,адже жив зовсім недалечко. А часом з компанією ходили до греблі, біля цукрового заводу, там риба ловилася більша за розміром. На тому заводі працював його батько.
Але так склалося, що завод зупинився. Загалом все занепадало і дехто від`їжджав в Жмеринку, а хтось і далі, в Київ, в Москву. Батько поїхав в Жмеринку, влаштувався на роботу на ЖВРЗ. Спочатку щодня їздив на роботу, потім на кілька днів десь пропадав, приїжджав все рідше і рідше. А одного разу забрав свої речі і більше не повернувся. Як зараз пам`ятає сварку, батько знайшов собі жінку в Жмеринці, він саме закінчив школу.
Фінансово було дуже скрутно, мама працювала в садочку, мала не велику зарплатню. Тож пішов вчитися в Браїлівський професійний ліцей на слюсаря. Але по закінченню навчання, ніде не зміг влаштуватися на роботу.Майже два роки допомагав одному з фермерів.Постійної роботи не знайшов, з знайомими хлопцями поїхав в Київ, влаштувався на будівництво різноробочим.
Час спливав, мама і він, ще тітка Галина, мамина сестра тут в Браїлові, от і вся родина. З батьком же майже не спілкувалися, приїхав одного разу, вже на закінчення ліцею,подарував мобільний телефон, щоб часом підтримувати контакт.
Вже чотири роки Роман їздить від Києва до свого рідного містечка. От і зараз здали об`єкт, можна відпочити, допоки не подзвонять й знову буде робота.
Хлопець не марнотрат, зумів частину грошей відкласти на будинок, чи на квартиру. Але придбати не поспішав, в дім треба господиню,але ще не зустрів своєї половинки. Так часом десь перетнеться в кафе з якоюсь, чи на роботі, кілька зустрічей і все, ніхто не подобався, не зміг пробудити в ньому ніжних почуттів.
Хоча сам був гарним, мужнім, на вид, таким міцненьким горішком, красиві чорні очі, світло - русяве волосся.
Останнім часом люди знаходили роботу в інших містах, зовсім виїжджали , продавали будинки. Біля них теж продали дім, він був набагато кращим за їхній і побудований зовсім недавно, ще й поряд стояла стара хатинка, яку вже переробили під сарай.Сусід дядько Степан давно працював в Хмельницькому на великій фірмі виконробом, тепер переїхали на постійне проживання, там придбав квартиру.
Зоя зайшла до кімнати, побачивши , що він не спить, посміхнулася,
- Синку проснувся…от і добре, відіспався нарешті, мені здається ти трохи схуд.
-Та мабуть так, жара, води п`ємо багато, апетиту зовсім немає.
-Я вже напекла нажарила, тож гайда, снідати..
- Добре зараз прийду.
В літній кухні відчинені двері, на подвір`ї чути запах котлет.
-О мої любимі,- задоволено помітив Роман.
За сніданком мати розповідала про дітлахів в садочку та про новини, які бачила по телевізору.
-Я сьогодні на другу зміну, будеш сам хазяйнувати.
-Добре, треба підмурок полагодити, бо тріщини пішли.
-Гаразд, сам дивися, тобі видніше.
Мати пішла на роботу, він вирішив зайнятися підмурком.
З двома відрами підходив до криниці, вона була не далеко, на межі з сусідами. Воду набирала незнайома дівчина. Коли почула, що хтось підходить, обернулася, розгубилася, відразу почервоніла.
-Доброго дня,- привітався Роман, зацікавлено і здивовано придивлявся на неї..
Чи я ж це вона? Думав може пізнає, ще уважніше дивився, ближче підійшов до неї. Вона саме тягнула воду, від несподіванки ледь не впустила відро. Він підхопив його своєю жилистою, красивою рукою немов пух.
-Давайте я допоможу.
Трохи розгублено повернулася, поглянула на нього,
-Та я б сама, дякую.
Він почервонів, зробилося трохи ніяково, перед ним стояла молода красива жінка років двадцяти, в платті вільного покрою, яке трохи приховувало вагітність. Побачив її карі очі і смужечками рівненькі брови, вони підкреслювали її округле обличчя.
Напевно трохи знервувалася, подумав, бо на пишних грудях раз у раз підіймалися оборочки.
-О вам нести таке тяжке не можна,- не розгубився він.
-І куди нести?
-Ой,! Та я сама,- зашарілася вона.
- Ідіть, а я за вами,- зазначив сміливо.
Придивлялася під ноги, прямувала до сусідської хати. Він впевнено йшов за нею, в душі трохи зрадів, що сусіди.
-То ми сусіди? Винаймаєте чи купили дім? А я, ваш сусід, Роман, будемо знайомі.
- Світлана. Вибачте та до хати я сама занесу.
- Ну, що ви, ми ж сусіди, зараз познайомимося з вашим чоловіком. Ми люди прості, завжди з сусідами ладнали, гадаю з вами теж подружимося,- проговорив наполегливо.
Зайшли на веранду, гуділа старенька пральна машина. Світлана витягла шнур з розетки,
-Дуже дякую. Та чоловіка немає, він у фермера ремонтує техніку, приїде пізно ввечері.
І відразу вийшла на обійстя, намагалась його провести..
-Ви, що автівку маєте ?-
-Та ні,моторолера. Де там гроші на авто, добре що мої батьки купили хату. А чоловіка зватиМикола, гадаю ще познайомитесь.
Він повернувся додому, дивне відчуття переповнило груди. Сидів на лавці, піднявши голову догори, милувався синьо-голубим небом і білими великими, пухкими хмарами. Прислухався до пташок, які весь час переспівувались. Нараз він помітив чарівництво природи , красу дерев і кущів, які виблискували на сонці, був задоволений і сам не розумів від чого.
Раптом пригадав, що біля криниці залишив відра, подумки критикував себе, швидкою ходою повернувся до криниці.
З піднятим настроєм приступив до роботи, заколотив розчин, став ремонтувати підмурок.
Думки весь час за Світлану, от комусь везе, така гарненька, білесеньке обличчя і зростом трохи нижча за мене.
Таку б мені, але ж чоловік є. То нічого, що маленьке буде, якби не заміжня, то й не думав би.
Ближче до вечора прийшла з роботи мати, похвалила. Він сидів перед телевізором, але його погляд був зовсім байдужим.
. -Що сину зажурився?
-Та так нічого, слухай сьогодні бачив незнайому дівчину біля криниці, це що наша сусідка?
-Ой, забула тобі сказати, молодята живуть, кажуть їм батьки купили хату, вона не працює, вже вагітна, а він мотається своїм моторолером кожного дня до фермера, працює слюсарем.
-Бачиш напевно такі, як ти, а вже буде маленьке. А сам не надумав одружитися, якась є в Києві ?
-Ні, мамо, не так легко знайти порядну дівчину в кафе, а я де, ще буваю. Та й не хочу десь жити, хочу залишитися в нашому містечку, воно таке красиве. Може пройде час, знайдеться тут робота, тоді зміню свій образ життя.
Пройшло кілька днів …
Роман повісив гамака в садку, у вільний час лежав і весь час поглядав в сторону сусідів.
Мати помітила, що з сином, щось коїться,чому так змінився? Раніше було включав музику, горлопанила на все подвір`я, а це тільки вільний час, то вже йде в садок.
Спливали дні,…. Йому передзвонили,мав їхати на роботу.
Перед від`їздом мати не витримала,
-Щось тебе турбує Ромчику, чи ти дорослішаєш, хоч вже виріс, чи може закохався?
Миттєво почервонів, зробив вид,що не почув її слова, опустивши голову, поспішив до другої кімнати. Вона не надокучала, гадала, як, що, то сам скаже, вже мужик, не дитя, заспокоювала себе.
На роботі, як на роботі, з ранку до вечора, набігаєшся по поверхах, саме вставляли вікна, під вечір хочеться тільки відпочити. Раніше Роман два рази на тиждень ходив в кафе, компанією з роботи збиралися та відколи приїхав, все відмовлявся десь іти. Світлана… Це ім`я повторював щовечора і зітхав, коли лягав спати, все вона перед очима, спогади не давали спокою.
Та час не зупинявся… Перші морози, закінчували об`єкт, з гарним настроєм збирався додому. Дуже хотів побачити те біленьке обличчя, напевно вже народила, думки про неї не покидали його. Від`їжджав з гуртожитку сам, не так , як завжди з друзями, зайшов в торговий центр, в дитячий відділ шукав, а що шукав і сам не знав. Треба купити, щось для дитини, думав, кого народила, не міг знати, тож не буде маму запитувати, а сама не сказала при розмовах. Вирішив взяти м`яку іграшку зайчика і невеликий м`ячик. По дорозі до вокзалу, зайшов на невеликий базарчик, для мами вибрав хустинку, знав які вона любить, тож вибирав не довго. На очі потрапила красива ажурна біла хустка, завагався, дуже вже сподобалася, вирішив і її взяти. На серці так тепло стало, хай там буде,розмірковував, колись же маю одружуватися.
В електричці прохолодно…. осінь вступила в свої права..
За вікном виднілися голі поля, ліс здалеку здавався чорним, а в посадці дерева стояли напівголі. По станції Браїлів зійшли літні люди, два чоловіки з вінками і дві жінки вдягнені в чорні хустки. Під ногами занадто слизько, мабуть вчора був дощ, подумав Роман і оглянувся, всі йшли з торбами не поспішаючи,напевно ноші заважкі.
-Доброго дня, я з містечка, дорога далека, давайте допоможу, -запропонував він
Одна з жінок, яка несла дві сумки віддала йому одну і подякувала. Роман трохи здивувався, коли ближче побачив одну з жінок, йому здалося, що вона схожа на Світлану.
Йшли мовчки, час від часу чув зітхання жінок.
-Що зробиш, така йому доля, добре хоч дитя побачив,-
проговорила одна з жінок.
-Як матері це пережити, тішилися, що все добре, хату купили і ось, на тобі,- розмову підтримала друга.
Настрій був зіпсований, хоч і чиєсь горе та на душі паскудно.
Всі йшли в одному напрямку, бідкався, перебирав в думках всіх , хто жив неподалік, хто ж помер?
Чужі люди йшли разом з ним, він здалеку побачив навстяж відчинені сусідські ворота. Перша думка – хто, що трапилося? Знервувався в собі від невизначеності, віддав сумку, підходив до свого обістя.
Мати стояла розмовляла з незнайомим чоловіком,
-Ой синку приїхав, а у нас тут у сусідів горе…
-Ну, я пішов,тож допоможете? –запитав в неї чоловік.
-Звичайно, мови не може бути, ми ж сусіди,- відповіла мати і заходила до хати, за нею поспішив Роман.
Мовчки роздягся, з тривогою час від часу подивлявся на маму, чекав на неї, може що розповість.
-Бачиш синку, такі у нас не втішні новини. Позавчора вечором Світлана не дочекалась додому чоловіка. На ранок знайшли, їхав, врізався в дерево, перед цим був дощ, дуже дорогу розвезло, напевно не розрахував та й сталася біда. Лікарі сказали, що помер відразу, вдарився виском.
-Мамо, а кого народила Світлана?
-Ой, а я хіба тобі не казала, дівчинку. Така маленька і вже без батька, шкода, - сумно проговорила мати.
Людей на похороні було не багато, вони ж жили тут недавно, так декілька чоловік, напевно з села приїхали, де раніше жили молоді та ще декілька сусідів.
Роман дивився на Світлану і в голові думки не давали спокою, тепер вона ж вільна, може це моє щастя, мені така доля?
Пройшло пару тижнів, випав перший сніг. Через вікно Роман побачив маму Світлани, Надію, вона замітала сніг на обійсті. Він хотів зайти та подумав , якби одна, то вже б давно там був.
Одного разу Зоя прийшла з роботи помітила, як син знервовано, здавалося з злістю відкидав сніг на вулиці біля своїх воріт, витер чоло і раптом швидко пішов до воріт сусідки і теж почав розчищати. Ні, ні, тільки не це, думала про себе мати, нащо вона йому з дитиною на руках.За нього золоті гори треба дати, він в мене такий чудовий син, не п`є, не палить, що своїх не буде мати, ще молодий. Розчервонілий зайшов до хати,
-Мамо відкидав сніг в сусідки, завтра ж люди будуть, сорок днів.
-Ой, - аж перевела дух з полегшенням.
-Добре , що нагадав, я то бачила пару чоловік вчора приїхали, напевно готуватимуть поминки. Світлана про допомогу не просила,то я і забула…
-От час летить. .. Вона напевно поїде жити до батьків, мабуть продаватимуть хату, що сама тут буде робити з дитям на руках,- продовжила мати.
Роман нічого не відповів,пішов до себе в кімнату. В серці матері загорівся вогонь ревнощів, чому він так змінився і все подивляється в вікно, яке виходить до сусідки.
На поминки звичайно ж пішли, по сусідству, як було не піти.
Мати не зводила з сина очей, який крадькома поглядав в сторону Світлани, уважно дивився на маленьку дівчинку, яку тримала на руках її мати.
Минули зимові свята… подзвонили, що є робота, тож збирався на Київ. Зранку Зоя зайшла до нього в кімнату,
-Ну, я пішла подзвониш, в тебе електричка об одинадцятій?
-Так давай, йди не журися, я вже встаю. Мати подивилася на іграшку, яку привіз, помітила, от добре, що не ходив.Поцілувала сина в чоло і вже майже виходила, як почувся з веранди стукіт, хтось гупав, напевно оббивав сніг.
-Доброго ранку, встигла,- до хати зайшла розчервоніла Галина. --Ох,сьогодні гарний морозець, Ромчику я ж до тебе, ось бачиш реклама на пилососи, на базі в Києві зі скидкою. Ти мені купи, ти ж тямиш в цьому ділі, я гроші принесла.
-Ну, я пішла, бо вже запізнююсь на роботу,- поспішила мати. Галина зайшла у великої кімнату,
- Одягайся треба поговорити!
Він трохи здивувався,
-Я все зрозумів, гроші покладіть на стіл, може поснідаємо разом?
Тітка не спішила, на столі чекав сніданок, який приготувала мати.
-Слухай Романе, ти мужчина видний, гарний, розумний,тож не зроби помилки в житті
-Ви це про що?
-Мама частенько з роботи заходить до мене, журиться, задивляєшся на сусідку. Розповідала, ще, як влітку приїхав,з тієї пори, зовсім змінився.Підозрює, що ти хочеш з нею закрутити роман.
Пронизливо поглянув на тітку, але нічого не сказав. Вона ж не вгамовувалася,
-Що скажеш?
-Нічого не скажу….
-Ну послухай, давай я тебе познайомлю з гарною дівчиною. Вона років три , як живе в Браїлові, працює в медпункті, розумна і гарненька, ще й молоденька, немає двадцяти років.
Роман сидів хіхікав, здавалося його тітка розсмішила.
-Так, відбій, я сам буду вирішувати з ким жити, як жити. Це мама вас надоумила?
Тітка хотіла заперечити та він її перебив,
-Я толком не знаю причини чому розійшлися батьки, був малим, багато чого не розумів, до цих пір думаю, чому він нас покинув і не можу знайти відповіді.
Галина уважно слухала його, а й справді, може вмішається та й поверне життя не туди куди треба, тоді хлопець стане її дорікати.
.А вона собі цього не простить, бо знає, що сама наперекір батькам вийшла заміж і слава Богу живе, двоє дітей має, вже й одружені.
-Ну гаразд, щасливо, я тебе люблю Ромчику, тож вирішуй сам, щоб нікого не винив. Та тільки не поспішай, бо треба, щоб хоч рік пройшов ,- поспішаючи сказала і вийшла.
О, що чекати надалі…думав хлопець, це мабуть тільки початок. Подивився через вікно, Світлана розвішувала прані дитячі речі. Його немов з середини підхопила якась буря, відчув себе рішучим, настирним. Не роздумуючи взяв іграшки і вийшов на вулицю.
Мороз вдарив в обличчя, свіже повітря трохи остудило його пил. Сонце привітно світило, хоч майже й не гріло, всюди яскраво іскрився, виблискував сніг.
На кілька секунд Роман немов завмер, чи то від морозу,чи від свого серцебиття . Йому здавалося, що серце зараз вискочить. Подивився в сторону сусідки, її на обійстіі вже не було.
Підняв до гори голову, поглянув на небо, щось пробурчав і перехрестився. Спокійно, розважливо попрямував до Світлани.
Тихенько постукав у двері, боявся розбудити дитину.
За столом сиділа Світлана, годувала доньку, кинула здивований погляд.
-Ой Романе, ти щось хотів?- запитала, помітила, він в руці тримав прозорий пакет, з якого виднілися іграшки.
-Доброго дня, зайшов привітати з донечкою, тож ніяк нагоди не було, завадили непередбачувані події. Маленька дівчинка уважно дивилася на нього та була ж зовсім, ще маленька, щоб розпізнавати чи то чужі,чи хтось з своїх.
-Дякуємо за подарунки, може чаю поп`єш?
Він почервонів не міг відвести від неї очей, йому здалося, що вона стала, ще красивіша на обличчі, як рум`яне яблучко.
Світлана запитала вдруге та він не почув, не міг зосередитися, бо прослухав її запрошення . Віддала йому Наталочку на руки, сама ж готувала на стіл.
-Ну, як ти, тяжко одній?- запитав трохи хвилюючись.
Її обличчя спалахнуло, зашарілася, розгублено кинула здивований погляд. Він зрозумів, що не доречно задавати таке запитання.
Чай пили мовчки, час від часу звертали увагу на дівчинку.
-Ну,мені час, сьогодні їду на роботу. Гадаю, ще зустрінемось,чи будеш їхати до батьків?
-Та ні, там в хаті і так багато, немощні, старенькі дідусь та бабуся, хватає батькам замороки. Запасів багато є, тож до весни буду, а там побачу.
-Я попрошу, дай мені номер мобільного, може якось би подзвонив та узнав , як у вас справи, чи може тобі щось треба привезти з Києва. Ти не соромся, зовсім одна з дитиною на руках, тут же з рідні нікого немає?
Вона покрутила головою,
-Та поки, що справляюся, зараз зимою роботи такої немає, а там не знаю,час покаже…
Все ж написала свій номер телефона.Віддавала в руки та він взяв її руку, її долоню приклав до своєї долоні, накрив другою рукою і уважно дивився в очі. Вона не відвела погляд, лише почервоніла мов маківка і не поспішаючи витягла руку. Раптово різко повернулася до малої. Він взяв дівчинку за ручку,
-Ну пока маленьке сотворіння, до побачення,- поспіхом вийшов. Йому здалося, що він зробив вірний крок в житті, відповідальний, хоч на вид, як зі сторони було на нього подивитися, мав вигляд задоволеного хлопчиська. З піднятим настроєм біг на електричку, заспокоював себе, може не поїде до весни.
Далі буде.
ID:
708031
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 23.12.2016 08:15:50
© дата внесення змiн: 03.12.2020 17:09:47
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Валюха знає, що говорить 
