Ой у поле я ходила,
там ромашки рвала.
На ромашках я гадала,
чи буду кохана.
Собі долю нагадала
і на рушник стала,
він кохав і я кохала,
і пісні співала.
Ой ромашко, моя мила,
чом ти не сказала,
що мене із чорнобривим
розлука чекала.
Знову я ходила в поле
ромашку шукала,
не знайшла її у долі,
вона вже зів"яла.
Ой ти поле, моє поле,
чом не підказало,
що мене війна і доля
з милим розлучали.
Спохмурніло моє поле,
а я зажурилась,
похилилась, як тополя,
одна залишилась.
Війна милого скосила,
як трава зів"яла,
мені серденько розбила,
і сумна я стала.
І тепер прошу я долю,
і Бога благаю:
зупинить війну- неволю
у рідному краю.
Хай у полі знов ромашки
у житах квітують.
Хай дівчата й молодички,-
люблять й не сумують.
Не ходжу я більше в поле
і вже не гадаю.
Те що визначила доля,
я стерпіти маю!..