О, скрипко-чаклунко, мене полони,
Я так сподіваюсь на ніжність неволі!
Вигойдуй на хвилях кохання і болю,
Вони двоєдині, як небо й лани.
Навчи пізнавати таїни душі,
Пройнятись стражданнями брата і друга,
Як власну, сприймати над ближнім наругу,
І рани від цього на серці лишить.
Прошу і благаю – та скрипка мовчить…
А час – наче присуд скаженого мавра:
Ти нині покликаний бити в литаври,
І янгола мати на кожнім плечі!
Як нація зріє у лоні війни
І духу престол обирає свободу –
Не плач і ридання вшановує мода,
А волю і відданість край боронить.
Укотре на гору я камінь кочу,
Та долі не буду повік дорікати.
Коли своє слово говорять гармати,
То голосу скрипки не дано почуть…
Лєна, доброго дня! Дякую за ту насолоду, яку Ви мені подарували своєю музикою.
До історії створенняцього вірша: один з наших колег наголосив, що я надто гучно б’ю у дзвони, а не плачу за долею народу.І я відповів, що в наш час - буремний і однозначно критичний - треба ставати під знамена і дослухатися більше команд і покликів серця, а не плакати.А скрипку я дуже люблю, вона найтонше передає порухи людської душі. Ще раз дякую, радий був Вас чути!