Як сонце, що кождого ранечку сходить,
неначе весна, що вертає життя,
я знов перейду всі драбини і сходи,
в поділок визбируючи каяття.
Своє і чиєсь необдумане слово,
що клямку відбило на фіртці* у сад.
Умру й народжуся ізнову і знову,
і дихати стану на зиншений лад.
І небо вже зиншене взрю над собою.
О, що не кажіть, а це небо - над все!
Відкинутий збоку шальною юрбою,
мій віддих високий ріка понесе.
Мій спротив на крила свої візьме вітер,
і хльосне у вікна прозрінням: жива!
Таким ясноликим, розвидненим світлом,
аж запалахкочуть потухлі слова.
І знову розпалять, і знову зігріють,
ярких незабудок букет розцвіте,
коли над розгубленим сонним подвір'ям
світанок з промінчика знову зросте!
17.11.16 р.
*хвіртка (діал.)
чудові рядки, отож є надія, що знову, все, що було приємного, нехай знову, Лесечко. А слова зиншений не розгадала, поясни, будь ласка 
