Ще й чорти навкулачки не бились, а Карпо Головатий вже був біля шинка. Ліниве сонце розливалося по холодному напівнічному небу, заливаючи своєю ситною масою ледь не весь простір. Дрижаки пробирали тіло чоловіка, адже з одягу на ньому були лише старі, колись добротні штани, вилиняла корсетка та драна крисаня.
Серце обвила слизька гадина, руки тремтіли в такт нажаханим думкам, зуби вибивали барабанний дріб…
- Йоель, свиняче ти вухо! Відкривай свій бісів шинок, аби християнська душа сповідатись могла!
- Шо такоє? – висунув свій писок єврей. – А-а-а, це вельможний пан, з чим же пожалували до скромного Йоеля?
- Знаєш за чим! – прошипів крізь зуби Карпо.
- Ой вей… За що таке лихо на голову чесного Йоеля? – бідкався шинкар, однак відчинив засови. – А чим пан збирається платити?
- Не бійся, юдо, люциперова ти душо, православний чоловік ніколи не одурить. Вчора пні корчував - заробив копійку. Накривай на стіл, бенкетувати будемо!
Чого тільки не було, яких тільки наїдків не наготувала шинкарка. Тут були і фаршировані яйця, і смажене порося, печена риба та солодкі коржі, лемішки та гречаники – одним словом, все те, що потрібно для ситного обіду чи вечері. Аби змочити вуста: був підготований високоякісний, чистий, мов сльоза, первак. Усі, хто заходили до шинка причащалися чаркою горілки, але за умови: мусіли перехреститися за православним каноном і сказати: «Слава Всевишньому і Сину Його, Ісусу Христу!»
Прадід Карпа був січовиком, а так уже повелося, будь ти хлопчик чи дівчинка, а якщо дав Пан Бог народитися в козацькій родині, то хоч на руках ходи, а за віру та честь – голову поклади! Нічого не лишилося в Головатого, все пішло по вітру: і хата, і земля, і майно. Весною та літом Карпо вдень наймитував, а ніч проводив під відкритим небом. Коли наставала осінь, а за нею приходила повелителька хурделиць та віхол, чоловік йшов до старих людей, які вже були немічні – й жив у них виконуючи таку-сяку хатню роботу. З майна в нього лишилася лише прадавня дерев’яна ікона із золотим гравіюванням та ще моцна домаха, якою прадід відсік не одну невірну голову. Карпо був богобійний, тому й навіть на думці не мав спродати сімейні реліквії.
Глупа ніч застала Карпа все у тому ж шинку. Налигався він достатньо, то ж Йоель і вирішив вивідати, де цей недоумкуватий ховає свій скарб.
- Чи смачно поїв пан?
- Добре, жиде, добре!
- А чого ж жид, якщо що, то одразу жид! Може Йоель такий як і ви?
Козак замислено дивився у вікно, розмальоване шинкаревими дітьми, і думав про щось своє.
- Згадується у моїй сивій голові, як ви колись господарювали. Була у вас і скотинка, і садок пишний – все було.
Карпо здається вже не слухав. Сперши похмелівшу голову на руки, він дрімав. Судомно посмикуючи вусами, сіромаха важко схилився на стіл.
- Ваша жінка була така добра, всі в селі її любили. А діточки ваші, то ж Господнє благословення…
- А щоб ти скис! Гаспид проклятий! - Раптово гримнув кулаком по тарілях Карпо. - Геть від мене, сатанинська душко, доки в зуби не зацідив! – вибухнув він, і, плюнувши в бік єврея, пішов геть.
Давно те сталося, стільки часу сплило, стільки людей народилося і вмерло – страшно й подумати, бо була колись в Карпа жінка Мотря й маленький хлопчик Максим. Та сталася біда! Вседержитель наслав кару. Почав губернією тиф лютувати, косило людей, наче пшеницю під час жнив. Саме тоді й догорів Максим. Маленьке забинтоване тіло здригалося від ударів пропасниці, дитя не чуло молитов матері через отит, який досяг останньої стадії… Скоро за малим відійшла і жінка. Пройшло три, дев’ять, сорок днів, а легше не ставало. Карпо забув Небесного Бога, і почав покланятися скляному. Між людьми почали поширюватися чутки, та Карпу було байдуже. Він давно вмер… Селом ходила лише порожня оболонка, яка доживала свого віку. Важко було від тої порожнечі, ліпше, аби на плечах висіли пудові гирі, а не ця тиша. Нелегко було, та що поробиш, така воля Царя Небесного!
Куди дівся Карпо Головатий, ніхто не знав. Одні казали, що він втопився, коли підпилий до хати чалапав. Другі казали, що поїхав до Молдови на заробітки. І там заново одружився на місцевій молодиці. Треті ж переконували, що Карпа забрав до себе люципер за гріхи.
Один чоловік розповідав мені, що бачив старезну козацьку шаблю та потерту ікону в одній із печер Київської лаври, які лишилися в спадок від невідомого. Прах його похований разом з мощами інших монахів, які вік звікували у тих стінах. Отак вона і непомітно та безслідно зникає – утрачена сила!
10 лютого 2012 р.
ID:
703714
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.11.2016 22:36:49
© дата внесення змiн: 29.11.2016 22:38:30
автор: Олександр Подвишенний
Вкажіть причину вашої скарги
|
