Небо.
Його рожево-сиза вільна лінія,
Тоді забуваю про все, що тривожить.
М’якне дух, душа виписує кострубаті літери.
Спокійно в цій далечі,
Що стратила «я».
Його говорила востаннє, коли зізнавалася
В коханні.
З того часу нічого не змінилося,
Як і суть моя.
Всі ми – в пастках із віршів,
Мов загнані звірі.
Виколупуємо зі спогадів
Рештки радості,
А поруч падають віра, надія
І щось, чому не наважишся дати ймення,
Бо це – епопея тиші.