Не можу сказати, що жити без тебе не можу,
бо… ранок приходить. Залазить мені під вії.
І я неохоче, та все ж відкриваю очі,
піймавши на думці себе, що живу, хоч і тяжко хворію.
не можу сказати, що марю тобою. Знаєш,
я якось собі опритомніла посеред вулиці.
Сказати, що стерлося раптом усе із моєї пам’яті –
та ти ще гудеш у моїй голові, як гуде у вуликах.
Ти все ще скрегочеш зубами і кінчики білих пальців
штрикаєш голками, немов в кабінеті забору крові.
Ти все ще в моєму серці, на першій шпальті.
Ти все ще в мені. Але…я вже звикла до болю
і дещо затерлись, поблякли нестримні емоції.
Усе ще люблю. І тримаюсь за тебе схоже.
Але твоїх поглядів-слів дієтичні мізерні порції
спустошують душу і п’ють її до порожнього.
Мені не лишається простору,сенсу, кисню,
щоб дихати вільно, на повні груди, любити, вірити,
що я можу жити без тебе. Що в мене вийшло
прокинутись вранці. Без тебе. І жити після.
