Ставши окремою мовою,
Рости квітом і зелом у душі.
Пам’ятаю те весняне ошаління,
Хотілося видряпати очі
Від утрати глузду,
Тому зв’язала руки.
А зараз безруко даю тобі черговий
Кілометр пурпурової нитки,
Що її коханому передавала дівчина
В фільмі мудрого грека.
Ти теж бачила його, я знаю.
Моє тіло сичить, коли ти пишеш вірші,
Зате потім я відчуваю
Полегшення, коли крокую тією нивою.
Вона колюча від стерні.
Й ті шпичаки виймаю повсякчас,
Бо слово – то велика рана.
Воно спустилося від Бога до людей,
Принизилось,
Або ж, напевно, впало.
На плечі падають дощі,
На коси сиплеться туман,
Тому вони вогкі й холодні,
На тіло кидаються собаки вранішніх вітрів,
У їх очах я бачу діаманти,
Це спалахи байдужих зір,
Це відчай
Від непоправного тяжкого смутку,
Його вдягаєш наче сукню,
Що приросте скульптурою із глини.
Ось я стою на камені
З червоним пилом,
Він шириться безкрайно,
Та вабить мирною ходою
Твоєї постаті.
Вони сказали, що ти тепер Меріда,
Бо знаючи, куди іти,
Ти просто дивишся у дзеркало
Невидимих усім планет.
