Коли зникають навкруг тебе міражі
І обезводнена стискає сіль пастельна
В шагреневу́ю шкіру все живе в душі...
Кругом спокійна відчайдушність лиш пустельна.
І хай зриває скільки змоги вітер тишу
В самотній стогін до гливкої темноти,
Безкрайніх меж він порожнечі не сколише -
Заповнить й крик собою, впавши з висоти.
Не виривайся, бо так тонеш тільки глибше,
Вагою сліз і нарікань лиш тягнеш вниз....
Заплющ повіки і торкнись душею тиші:
Можливо свій відродить, стерши вщент лиш смисл.
ой, как тяжело было читать, Марьяна, раза три прочел пока начал понимать, списываю это на свою неукраиноязычность и нелюбовь к длинной строке. а стих соответствует своему названию, Вы это сумели передать и в общем достаточно поэтично.
Вдячна вам за таку наполегливість. Насправді таке читання в погоні за смислом а не тільки за кількістю прочитаних творів дуже цінне. І я дорожу вашою увагою А складність тут швидше у моєму "таланті" ускладнювати і видовжувати навіть прості фрази. Ви б бачили як це видно у моїй прозі: речення довжиною в абзац з купою розділових знаків і нескінченною кількістю зворотів і тп. Тому я насправді дуууже ціную те, що ви таки вичитали тут певний сенс. Гарного дня вам