Якось зайшла до бабусі Люби в гості її трирічна внучка Софія. Витягла вона з книжкової полиці книжку Василя Шкляра «Ностальгія», сіла на дивані й почала розглядати малюнок на обкладинці. На ній була зображена річка, на дні якої лежали красиві сережки.
- Бабусю, в цій книзі розповідається про прикраси для вушок? – спитала внучка.
- Так.
- А ти прочитаєш мені її?
- Це б зайняло багато часу. Цілого дня не вистачило б.
- То розкажи коротенько, про що там.
- Ну, гаразд. Спробую.
Звісно, що роман дитині бабуся переповідати не стала, бо він розрахований на дорослого читача. Все ж змушена була придумати якусь історію про сережки, бо внучка так просто не відчепилася б. Приставалка ще та. Почала з цього:
- Було це влітку. На березі однієї невеличкої, але чистої річки сидів принц Назар і ловив рибку. Не дуже вдавалося йому це заняття, ще й сонце припікало зі самого рання. Просидівши з вудкою майже безрезультатно близько трьох годин, хлопець вирішив хоч якось себе потішити – поліз у воду, захотів скупатися в річці. Та тільки запхав ногу в воду, як над його головою чайка закружляла. Вона кинула принцу в вухо:
- Зроби-но, принце, сім середніх кроків у глиб річки, тоді занурся у воду й досліди дно водойми, а певно щось цікаве там побачиш.
Принц послухав чайку і (о, диво!) знайшов на дні річки біля купки каменів і низки водоростей сережки – красиві, з голубим камінцем. Хлопець витяг їх, затис у кулак і вибрався на берег.
- А далі що?
- Далі? Принц дуже зрадів знахідці. Походив берегом, помислив і вирішив продати знайдений скарб.
- А навіщо?
- Йому потрібні були гроші.
- І продав?
- Так. Виявилося, що знайдені ним сережки були коштовними. Камінь голубий – це топаз, а метал – щире золото. За сережки принц отримав велику суму грошей.
- І що він зробив з цими грішми?
- Купив коня – міцного, як дуб, білого, як сніг, швидкого, як вітер, і дві тоненькі золоті каблучки – одну собі, другу принцесі Софії, яка жила за тридев’ять земель від його скромного помешкання. Принц давно її покохав і хотів з нею одружитися.
- У нього раніше не було грошей на те, щоб купити коня та обручки?
- Так. Він хоч і був принцом, але бідним.
- А чому так?
- На це були свої причини. Замок, в якому він народився, жив, коли був маленьким, разом із його батьками, слугами і всім майном спалила зла відьма Кадючка.
- Гм… Навіщо вона так вчинила?
- Тому що батьки принца не покликали її на хрестини до свого новонародженого сина.
- Хіба це привід для того, щоб робити таку біду?! Ця Кадючка і справді дуже зла. А принца чому ж вона залишила живим?
- Тому що його в замку не було в той час, коли вона робила свою чорну справу. Тримісячного хлопчика Назарка повезла у візку на прогулянку до королівського парку його няня Калина. Коли Кадючка, підпаливши замок, поверталася до Темного лісу, в якому жила, то зустріла на доріжці няню з малятком. Хотіла, було вже, і їх спалити, сірники витягнула з обдертої кишені, та няня Калина, зрозумівши її задум, закричала:
- Дорога Кадючко! Не спіши робити біду! Не відбирай життя в цієї дитини! Хлопча таке гарне! Воно ні в чому невинне! Якщо ти послухаєш мене, я тобі щось гарне подарую.
- І подарувала?
- Так.
- А що?
- Свої сережки, одну цінну річ, яку мала. Правда, вона не носила їх на вухах, а тримала у внутрішній кишеньці свого сюртука. Ці сережки подарував їй сам король, коли посвячував у няні. Час від часу вона витягала їх, запихала у вуха, дивилася в люстерко, любувалася собою, а потім знову запихала сережки до кишеньки сюртука.
Серце відьми зм’якло, коли вона взяла до рук подарунок Калини. Їй сподобалися нянині сережки – великі, золоті, з голубим каменем. Кадючка не вбила ні няню, ні хлопчика. Більше того, вона мовила таке:
- Малюк від цієї миті матиме шанс повернути собі все те, що втратив. Якщо він виросте і за нього, бідного принца, вийде заміж справжня принцеса, то все те, що я спалила, знову відродиться, тобто, оживуть його батьки і слуги, відбудується замок, повернеться майно.
- Дякую дуже, - сказала Калина, вклонившись відьмі. Няня розвернула візок й повезла дитину до Світлого лісу – туди, де стояв її дерев’яний будиночок, в якому вона мешкала разом зі своїм батьком-лісником. В цьому будиночку і виріс принц. За якийсь час лісник помер, старим уже був. А за ним, раптово, померла й няня. Принцові Назару на той час було сімнадцять років. Добре, що Калина, коли хлопцеві сповнилось шістнадцять, розповіла йому про те, хто він і що сталося з його батьками, слугами та палацом. Зажурився. З пів року ходив, як тінь. Та не встиг, як слід, переварити перший біль, як другий поспів – няня покинула земне життя. Щоранку протягом сорока днів Назар приходив до її могили, клав квіти у вазу, стояв і плакав. А на сорок перший день сталася з ним якась переміна. Дух і тіло хлопцеві зміцніли. Він вирішив покинути хату лісника і піти в світ широкий – долю здобувати, щастя шукати.
- І знайшов?
- Можна сказати, що так. Ішов він три дні і три ночі. Час від часу зупинявся, перепочивав, їв те, що мав у торбі. І потрапив до одного міста. А в ньому замок був, здалеку його видно було. Зацікавився ним принц. Підійшов до самих воріт. Спитав у служків-вартових, чи не може він найятися на роботу до короля. Ті покликали управителя. Принц Назар розповів йому свою історію. Пошкодував його управитель. Взяв на роботу. А в короля донька була. Незаміжня. Як тільки принц Назар побачив її, одразу закохався.
- А якою вона була?
- Красивою, мала довгі русі коси, карі очі, невеликий, трішки кирпатенький ніс, тонку талію і тонкий голос. Принца Назара взяли до королівського палацу спочатку на місяць. А коли побачили, що він добре справляється з роботою, є порядним, вихованим хлопцем, то дозволили йому лишитися на рік.
- І що далі було, бабусю?
- Ти вже знаєш, що принц купив обручки. Так?
- Знаю.
- З ними він пішов до тієї принцеси, яку покохав, в замку якої рік служив.
- А як він там служив, як солдат в армії?
- Ні. Виконував різну роботу. У теплу пору збирав гриби, ягоди в лісі, траву косив, сіно сушив для кіз і корів, дрова заготовляв. Тоді ж не було газу та електрики. Узимку сніг промітав з доріжок, на кухні допомагав – те, се принести-подати, те, се помити, винести.
- А як принцеса до нього ставилася?
- Принцесі бідний принц дуже подобався. Адже він був красивим парубком, ставним, розумним і ввічливим. Вона не проти була б вийти за нього заміж. Але її батьки не хотіли віддавати доньку за служку, який хоч по крові й був принцом, та бідним, не мав ні замку, ні слуг, ні навіть коня. Та принцеса так просто не здалася. Коли Назар, відслуживши рік у короля, мусив повертався до свого дому (так було передбачено угодою), вона сказала батькові:
- Як не віддасте мене заміж за того хлопця, який мені любий, то не вийду заміж ні за кого! Так і знайте!
- Ти не гарячкуй, - відказав доньці на те батько-король, - дам я шанс твоєму коханому. Якщо він до кінця цього року буде таким удатним, що купить за свої кошти золоті обручки для вінчання, прибуде в замок на білому коні і попросить твоєї руки, то я віддам тебе за нього (батько думав, що цього ніколи не станеться! Бо де ж у бідного принца візьмуться гроші на обручки й коня?).
- І батько віддав доньку заміж за Назара?
- Так. Бо він виконав його умову.
- І в них було весілля?
- А як без нього? Гості сиділи за столами, пили, їли, веселилися. Найбільше ж раділи принц Назар із принцесою Златою.
- А далі що?
- На другий день після весілля молодята сіли у бричку, і королівський кучер повіз їх кіньми в той край, звідки походив принц. Молоді хотіли вклонитися землі, де були спалені злою відьмою батьки принца, відвідати могилу няні.
- Зробили це?
- Так. Біля могили няні спинились, помолились. А коли їхали до місця, де батьки загинули, то ще здалеку побачили, що там, де була пустка, замок з’явився – великий, красивий, зі золотим левом на флюгері башти. Під ворітьми пара побачила двох охоронців. Принц наказав кучеру зупинитися. Він вийшов із брички і спитав у вартових:
- Чий це замок?
- Короля Олександра та королеви Мілени.
- Так завали моїх батьків. Але вони загинули дев’ятнадцять років тому і саме на цьому місці колись стояв їхній палац. Мені про це розповіла няня, яка мене виховувала.
- Король і королева живі. Вони зараз у замку, стіл накривають, на сина чекають – Назарія.
- Та це ж я.
Сповістили слуги про те, що під ворітьми стоїть хлопець, який називає себе принцом Назарієм, королю та королеві. Вийшли ті. Ні. Не так. Не вийшли, випурхнули птахами. Впізнали вони в парубкові свого сина, сплеснули руками.
- Яке щастя! Яка радість! Знайшовся наш Назарко, наша кровиночка. Ніс і чоло, бачу це, в нього батькові! – мовила королева.
- А очі та ямки на щоках – мамині, - відзначив король.
- А що це там за дівчина сидить у бричці й любо усміхається з вікна, синку? - спитала мати в Назара.
- Це моя дружина Злата. Вчора ми з нею одружилися й у замку її батьків відгуляли весілля.
- Це ж треба! Подвійне щастя Бог нам подарував! Бери свою дружину і веди в наш замок. Святковий стіл уже чекає. Сон мені був під ранок про твій приїзд, синку.
Назар підійшов до брички, попросив Злату вийти. Та, подавши йому руку й спустившись вниз, обвела присутніх своїм теплим поглядом.
- Вітаю вас, Злато, в нашому королівстві і запрошую разом із нашим сином до палацу! – мовив король.
Назар взяв дружину за руку, й усі рушили в дім. Довго сиділи за великим столом у світлиці, їли-пили, розмовляли, обіймалися аж поки сонце не стомилося світити і не сховалося за обрієм.
- І де молоді вирішили жити, бабусю?
- В домі батьків принца. Через тиждень відгуляли там весілля і залишилися.
- А про няню Килину згадували?
- Аякже. Поставили їй гарний пам’ятник, посадили квіти, кущики довкола нього, навідувалися до могилки – і Назар зі Златою, і король з королевою.
- А як сережки потрапили до річки?
- Їх у ній загубила зла відьма Кадючка, коли одного спекотного дня купалася у водоймі. А може, й не загубила, а спеціально у воду вкинула, бо спікали їй вуха. Адже вчинила колись дуже негарно – залишила маленького принца без батьків, слуг і замку.
- Мені сподобалась ця історія. Гарно її письменник написав, бабусю! – мовила Софія.
ID:
693821
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 11.10.2016 20:06:35
© дата внесення змiн: 01.05.2021 16:37:10
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
