Тонка, майже, невидима нить павуків
Створювала дивне плетиво з волоссям,
І навколо розлігся старий, дрімучий ліс
В стовбури якого, навіки, оселилась осінь.
Кроки заглушував неприборканий серця ритм,
Що як дикий кінь пустився галопом,
І його могутні копита наздоганяли ніч
А грива ще досі палахкотіла в барвах сонця.
Вибравши цей шлях я оступитись не міг,
Звернути в бік, означала вірна погибель,
Позаду гарячий попіл в спину бив
І промовляв, що повернутись вже неможливо.
Самотній, я розцілував би, навіть, свою тінь
Але і її відігнав в'язкий морок,
З грудей вирвався напівбожевільний, химерний спів
В якому я радів, що приймаю свою долю.
