Ось і стала чужа, в свою осінь мене не впустив.
Залишив лиш на згадку шматочок вчорашнього літа.
На моїх берегах буйним вітром чи сном погостив,
Пригорнув мої трави, й забрав в мене майже півсвіту.
Я у осінь наосліп із червоними маками йду,
Бо на тих берегах бродять привиди мертвого щастя.
І ті маки горну, не згублю пелюстки на ходу -
Так прочанин несе свою душу на перше причастя.
Знову ніч застаю в безнадійнім полоні думок,
Ранок жовтнем самотнім безглуздо мене зустрічає.
Налетів буйний вітер – кружляв з пелюстками танок.
Я віднині одна. В мене й мого півсвіту немає…
Спробував уявити, в якому душевному стані це писалося... Не дай Боже пережити ще раз... Та й чи вже позаду ці переживання... Навіть такий гарний вірш їх не вартий...
"...Так прочанин несе свою душу на перше причастя.
Знову ніч застаю в безнадійнім полоні думок,
Ранок жовтнем самотнім безглуздо мене зустрічає."
аж сьози виступили... а ще настрій такий відповідно-дурнуватий... дякую за гарний вірш
Гарний вiрш, Олено. Тiльки чогось у вашоi героiнi занадто сумнi думки. Ну, звичайно, вiдбуваються у життi час вiд часу дуже неприемнi подii, це справдi так, але ж, як кажуть:"Наше життя, як тiльняшка: cмуга чорна - смуга бiла".
Тiльки от у вас у 5 i 7 рядку повторюеться слово "маки". Аби яскравiше звучало, можна 7 рядок трохи змiнити - "Квiти цi пригорну, не згублю пелюстки на ходу".
Олено, ну ви б вже до кави якiсь коржики подали б або булочки. А то що ж це лише одна кава. Це як в пiснi гурту "Талiта Кум":
Я, гаряча i гiрка
Вiдчуй на смак яка
Вiдчуй, як пахне кава.