Сипле попелом час,
Щоб загоїть Донбасу рану,
Та чи вистачить нас,
Щоби пам’ять від болю відмить,
Адже в кожній душі
Ще маячить портрет тирана,
Й зашкарублі брижі,
Без яких не стають людьми.
Скільки зламаних доль!
Хто лічив їх? Та й чи полічить?!..
І у душах – кордон,
За яким – не порожній звук:
Там – молитви слова
І погаслі завчасно свічі,
В чорній хустці вдова
Й тисячі материнських мук.
Не одне з поколінь
Лікуватиме спільну рану,
Попіл згаслих полів
Намагатиметься зцілить…
Посивіє земля,
Полином проросте, мов зранить…
Неба сили звелять
Україну уже не ділить…
23.12.2015.
Ганна Верес (Демиденко).
Переглянула Ваше адресування і вкотре переконалася, які політики жадні. І не тільки наші.Це як хвороба: люди забувають не тільки про милосердя, Бога, навіть про власну безпеку. Невже не розуміють, що з собою на той світ нічого не заберуть? Коли ж людство помудрішає?
Спасибі за коментар.
Пройде час цю кроваву землю знову вкриє трава та озима пшениця...Тільки в душах людей біль і рани довго не зарубцюються....Чудовий вірш!!!Успіхів Вам!!!