Червоне Око останні хвилини роззиралося містом. Вихоплювало верхівки дерев, засліплювало їх, наче фари автівки, кривавим світлом. Дахи будинків жевріли жаринами черепиці. Здіймався дим, і, переплітаючись із багряними променями, ставав схожий на темні, пекельні виверження.Розносився пташиний крик.
Лопочучи крильми, наче передвісники чогось грандіозного, кружляли ворони. Може, це вони принесли те величне передчуття, летючи задимленим повітрям? А може, то вони рятуються від нього?
Чорні, вони летіли у своєму надземному світі, не зважаючи на метушню внизу. Вони летіли на світло, відчуваючи такий живий потяг до тепла, адже навіть ці створіння, які здавалися моторошними зараз, могли жадати тепла. Того тепла, яке може бути останнім на цьому світі...
У невпинно згасаючих променях летіли чорні птахи. Вони долали земні перешкоди, споруди, зведені рукою людини, що впиралися у колись блакитне небо, і весь час бачили перед собою Око. Летіли чимдалі швидше й швидше, просячи світла всією душею. Кожен з них бажав зробити ковток того цілющого, що вилікувало б почорнілу душу. Кожен хотів долетіти першим, аби врятуватися, бо те, що чекало опісля - жахало, забивало у глухий кут налякане серце, пробуджувало й одразу ж убивало надію.
Пізно.
І добро, і зло зараз не мали значення. Час на виправлення давно вичерпано для почорнілого серця. Залишилось змиритися й зустріти Кінець.
Востаннє полум'яним спалахом загорівся обрій.
Око
проковтнула
Темрява
