Сонце крізь пальці мережить аби… кудись .
Сіється вдалеч, минає мої пороги.
Де ті слова порозкидані геть…увись?
Де таємниче шептання ? Мовчать епілоги.
Високо в небо підніметься день новий.
На п’єдесталі лиш мить, бо завтра - вчорашній.
Линуть з небесних архівів слова - лови!
Мало їм сонця, не вернеться сенс колишній.
Сонце крізь пальці, з-під вій -- не моє, пливи.
Знов напинаю у осінь свої вітрила.
Осиротілі слова зігрій, оживи…
Хай хоч відлунням озвуться – забуть не в силах.
Гарний вiрш, Олено. Дуже мудрi фрази звучать у ваших рядках, глибокi роздуми. Чимось сюжет вашого вiрша нагадуе пiсню Iнеси Братущик та Ореста Хоми, тiльки у них порiвняння слiв з зимою:
Кришталевi слова ти менi говорив
Кришталевi слова перший вiтер розвiв
Кришталевi слова, як зима, як зима
Кришталевi слова, в них любовi нема.
Тiльки от у вас слова "вчорашнiй" i "колишнiй" якось не зовсiм римовано звучать. Може вам 8 рядок трохи змiнити - "Мало iм сонця, минулих пояснень не даш iм" або можна ще "Мало iм сонця, минулих тлумачень не даш iм".
"направляти вітрила" – сумнівне: так, здається, не кажуть. направляють човна, корабля, – а про вітрила щось правдивіше придумайте, як схочете. наприклад "осінь мої напинає вітрила" тощо