63. ЄВРЕЇ. Давид Гінзбург
05.09.2016* 08:45
В моєму житті євреї брали активну участь – як в якості друга, товаришів і
колег, так і в якості руїнників/ворогів.
Орієнтовно виходить, що із загальної кількості людей, які обумовили моє життя, не рахуючи близьких та рідних, євреї, які приносили мені добро/підтримку/толерантність і навіть визнання мене як особистості та неординарної людини, складають третину від загалу. Тільки зараз, коли пишу ці строки, розумію це. Як і те, що євреїв-ворогів у мене було двоє, а недоброзичливців - не більше п’яти.
Якщо розказувати про цих дружніх до мене людей, то це фактично повинна бути окрема розмова, але тоді я вийду за межі порушеної теми. В той же час, говорити про ворогів, не сказавши про друзів, є неетичним.
По лінії батько, відповідно до легенди, нашим пращуром був болгарин, який розчинився в українській громаді у 18 столітті в селі Голово-Русове (тепер Олександрівка) на Поділлі. Тому батько мій – українець.
По лінії матері, враховуючи її дівоче прізвище Прендзевська, пращуром був поляк, але вся родина Прендзевських жила у Києві, про що є документальні розхристані твердження, теж починаючи з кінця 18 століття, всі були українцями і розмовляли українською мовою. Отже, мати моя теж українка.
Прорахунок показує, що по матері я і мої брати є киянами в 6-му, а скоріше за все в 7-му коліні.
Наша мати та її брати розмовляли на так званій південно-російській мові - так сором’язливе дехто називав міський суржик. Все оточення цього покоління і ми, їх діти, розмовляли теж так. І далеко не всі спроміглися повернутися до рідної мови. Але оточення всіх нас було суто українське, хоча і спаплюжене ретельною та довгою русифікацією.
Тим дивніше було те, що ми, три брати, мали в друзях євреїв.
Молодший брат Микола – професійний художник, то його другом був відомий художник Юлій Шейніс, який помер в 2012 році.
Середній брат Валентин – робітник, то його другом був теж робітник Петяня Якович, який поїхав до США, бо дружина-росіянка на цьому наполягала, і там помер років 5 назад.
У мене все було складніше, хоча і була витримана закономірність: мій друг Давид Гінзбург закінчив Мухінку в Пітері і був дизайнером по інтер’єрам (споріднений до архітектури фах). На жаль, його нема серед нас вже майже 30 років і мені досі не вистачає його скепсису та поради в тяжку хвилину, його знання та розуміння Мистецтва, його великодушшя та підтримки.
Познайомилися ми з ним в далекому 1952 році в Студії образотворчого мистецтва, яке вела Єлизавета Володимирівна Піскорська.
Ініціатором нашого зближення був Давид і це мене довгий час дивувало – він із сім’ї високих інтелігентів (батько був другою скрипкою в Київському оперному театрі, мати працювала на заводі Антонова, бо ще до війни закінчила авіаційний технікум), а я - із сім’ї спадкових робітників.
Він жив на Пушкінській, в центрі міста, а я – на Вузівській, що тоді була окраїна міста, бо ця вулиця була на стиковці Першотравневого селища (його зараз нема), Костопаловки (теж нема цієї місцевості, вона щезла в процесі прокладки Червонозоряного проспекту та забудови вздовж нього), Солом’яники, яка була представлена Солом’янським кладовищем.
Ми вчилися в різних школах і, здається, що тільки заняття у пані Піскорської об’єднували нас. Але якось так трапилось дивно, що ми потягнулися один до одного.
В той час кінотеатр «Зоряний», що досі зберігся праворуч від кінця Шостої Нової вулиці (тепер вулиця Освіти) на вулиці Кривоноса, славився тим, що раніше за всі кінотеатри Києва показував «трофейні» та взагалі закордоні фільми. Коли показували вперше індійський фільм «Бродяга», то черга тягнулася від кінотеатру аж до Шостої Нової і заверталася на неї. І я мужньо стояв декілька годин в ній для того, щоб взяти для Давида квитки на цей фільм.
Коли Давид вперше привів мене до себе додому, то я був приголомшений будинком, в якому він жив на Пушкінській (досі не можу спокійно проходити повз цей будинок, який славився тоді тим, що там жили артисти та музиканти Оперного театру, що на його сходах знімали фільми). Це – красивий будинок №21, який був побудований до революції.
Сім’я Гінзбургів – мати та тато, двоє синів (брат Давида був молодший за нього на 10 років) мешкали в маленькій кімнаті на самому верхньому поверсі, до того ж до них можна було потрапити тільки пройшовши плутанину коридорів, бо Советікус начикрижив на цьому поверсі окремі кімнатки, кухня була спільна. Кімната була вузька і для мене було таємницею як вони спали, але інтер’єр її мене вразив – піаніно, на стіні портрет батька в смокінгу та зі скрипкою в руках, який маслом намалював Давид, красивий посуд, красиві меблі і чистота.
Але головною окрасою цієї сім’ї, безумовно, була мати Давида. Неймовірно красива жінка – такий витончений образ єврейки з високим інтелектом. Вона мене прийняла так щиро і з такою добротою, що я довгий час соромився дивитися їй в очі. Вона всіляко підтримувала нашу дружбу.
Так, Давид грав на акордеоні і навіть в 9 та 10 класах був членом навпіл підпільного музичного гурту, але музика його не приваблювала, бо він мріяв бути художником. Та в ті часи йому, єврею, не просто було реалізувати свою мрію. Ткнувся в Республіканську Художню школу – облом, і тоді через якихось далеких знайомих батька (напевно через когось із Одеського оперного), він поступив в Художнє училище при Одеській кіностудії. Закінчив і почав працювати художником-підмайстром на Київській кіностудії.
Коли я демобілізувався, то на другий день після повернення до Києва, вранці поїхав до Давида. Швидко забіг по довгим сходам наверх (ліфта в будинку, здається, досі нема) і подзвонив у персональний дзвоник Гінзбургів на дверях. А вони раптом переді мною відкрилися різко – в них стояв Давид з рідкісне красивою дівчиною. Ми обнялися з ним і він сказав:
- Знайомтесь! Неллі. Віктор. Як ти вчасно ти прийшов! Зараз їдемо на 13 лінію Пуща Водиці – ми там зняли будиночок на тиждень. Збирається гарна компанія. Відсвяткуємо твоє повернення!
- Та я бачиш як одягнутий! – Він подивився на мої кльоші шириною 44 см (а всі вже носили штани зі штанинами 15 см), на мою «сіточку» - псевдо майка із якоїсь тканини з великими дірками. – До того ж у мене нема грошей.
- Одяг – не має ніякого значення. Гроші – теж, бо, по-перше: я працюю і маю зароблені гроші, а по-друге: ти повернувся живий після Угорщини! Їдемо прямо зараз. Твоя мати не буде турбуватися? Так?
- Так. Я сказав що їду до тебе.
- От бачиш! Повернешся увечері.
Одна із найдорожчих для мене фотокарток: ми з Давидом на березі ставка в кінці Пуща Водиці. Тоді ми каталися там на човнах! Був гарний сільський базарик! І я вперше в житті усвідомлював себе щасливим, радів життю, спілкуванню з другом, вперше коштував витончену натуральну сільську їжу і дороге віскі!
Давид.
В тому ж році він поступив у Вище Художнє училище імені Мухіної в Пітері і, що дивно, без будь якої протекції, просто гарно здав вступні іспити.
Ми не бачилися з ним майже два роки.
І от я у складі фехтувальної команди КІБІ їду да Таллінну на товариську зустріч із командою фехтувальників місцевого Політехнічного інституту. Поїзд з Києва до Ленінграду прийшов вранці, а з Ленінграду до Таллінну іде через 12 годин, то наша команда розповзлася дивитися місто. А я – до Давида в гуртожиток.
Знаходжу Соляну вулицю, заходжу у двір потрібного будинку – страшні перекошені будинки утворили каре навкруги великого дерева, все по Достоєвському, піднімаюсь на по хитким дерев’яним сходам на другий поверх, двері виходять майже на сходинки, відкриваю двері і бачу за столиком заспане обличчя студента:
- Чого треба?
- Давид Гінзбург.
- Перші двері ліворуч.
Протискуюсь в щілину між столиком та косяком дверей, роблю крок до вказаних дверей і тут вони розкриваються. На порозі стоїть Давид і питає:
- Ти тут голу натурницю не бачив Не пробігала? А-а…це ти! Ну, здрастуй! Культурна програма: показую Мухінку, центр міста, а потім – п’янка. Ти надовго?
- Увечері на Таллінн – змагання по фехтуванню.
- Заходь в кімнату, познайомлю із товаришами.
І було знайомство з Мухінкою – був у захваті від побаченого, потім екскурсія по центру міста і Давид мене вразив знанням міста, його історії та легенд. Коли повернулися в общагу, то він запитав:
- Є бажання на марку горілки?
- Давно не коштував Єрофеїча та Старку. От мої 5 карбованців. – я був певний, що таким чином пригощаю всіх, адже на пляшку якраз вистачало.
Давид посміхнувся:
- Хлопці! Почин зроблений!
Хлопці мовчки поклали по п’ятірці. Тоді Давид витягнув з під свого ліжка величезну сумку , підійшов до шафи і відкрив дверцята. Я ошелешив: величезна шафа, висотою аж до стелі, а це майже 3 метри, була набита пустими пляшками у два ряди від підлоги та до стелі. Давид набив сумку пляшками і сказав:
- Пішли зі мною, розкажу ще дещо.
Виявилося, що було куплене 5 пляшок Старки – по одній на кожного. Хлопці в кімнаті були з різних місць Росії, то і наїдки були відповідні. Треба було купувати тільки хліб, а на наше повернення картопля в мундирах вже чекала на нас. Два сорти сала, цибуля, квашена капуста, якийсь особливий сир…
На поїзд Давид провів мене вчасно. Мій тренер тільки хмикнув, побачивши мене, і сказав:
- У тебе є доба, щоб прийти в себе.
Але виступав я тоді погано – половину боїв програв.
Далі з’ясувалося, що вся група, до якої належав Давид, прославилася своїми дебошами та п’янками, і ще різноманітними епатажними вибриками, творча різноманітність яких була неперевершена.
Після передостаннього курсу група поїхала малювати пейзажі в Кіжі. Давид чудово малював. Особливо гарно йому вдавалася сполука акварелі із восковими пастельними олівцями. Група відпрацювала потрібний термін і повернулася до Ленінграду, а Давид залишився малювати далі.
Через два тижні він повернувся до Ленінграду і тут як сніг на голову звістка: всю групу виключили із вузу! Виявляється, що якась натурниця підхопила сифіліс, а тоді з цим було дуже суворо, то коли почали розкручувати історію, то виявилося, що майже вся ця група проходила через цю натурницю. І тут у ректора луснув терпець – він вилучив із вузу всю групу.
Давиду повезло двічі.
По-перше, він користувався послугами цієї натурниці до епізоду, то не був хворим.
По-друге: миттю примчалася його троюрідна сестра, яка давно була закохана у нього майже від народження, пішла до ректора, впала перед ним на коліна, наговорила тридцять бочок арештантів, і ректор постановив: «Якщо Давид дійсно одружується на москвичці, то повинен це доказати документом і тоді йому дадуть можливість закінчити вуз. Інакше – виключення».
Таким чином, в той рік Давид був єдиним випускником Мухінки по своєму фаху.
Коли я бував у Москві на змаганнях, чи у відрядженні, то завжди зупинявся у Давида та його дружини Свєти. У них народився син.
Коли я опинився працюючим в Москві, то запросив Давида очолити проектантів (він привів свою бригаду), бо я був тільки ГАПом та автором проекту санаторію для Великого театру та Кремлівського палацу з’їздів.
Коли наш проект луснув по причині недостатнього фінансування, то ми звільнилися одноразово – я хворів після цього майже 9 місяців, а Давид зі своєю бригадою почав працювати в Проектній організації по розробці Кварталу Нового Житла в Москві.
Коли я став архітектором-кооператором, то ми зустрілися у Світловодську – там був мій кооператив, я був там у відрядженні, розроблював проект забудови житла, а Давид по дорозі із Сибіру до Києва спеціально приїхав до мене, щоб домовитися про співпрацю при реалізації мого проекту.
В той день я бачив його останній раз.
Ми весь день провели разом – розмови про співпрацю, згадки старого, розмови про мистецтво, кава в кафе з коньяком, мовчання один біля одного…
Літо. Жара. Ми в сорочках з короткими рукавами.
Він на катері на підводних крилах йшов до Києва, а я ще повинен був затриматися на два дні. При прощанні звично поклав долоню йому на груди – у нас була звичка дружно торкати один одного, і я здивувався: мені здалося, що я поклав руку на тверду чавуну поверхню, холодну і незворушну, немов я руку поклав на вологу неживу плоть. А тоді до мого Сенсорного Розкриття ще було 2 роки!
На другий день він з матір’ю пішов на Труханівський пляж у Києві, скупався, підійшов до матері, сів біля неї, показав рукою на дерево зі словами: «Я його завжди любив малювати» і впав – зупинилося серце. Він помер на руках у матері.
Я зразу і не збагнув яким ударом для мене була смерть Давида. Через роки зрозумів, що саме це пояснювало чому я завалив тоді проектування у Світловодську.
Була поїздка до Москви, бо урну з його прахом дружина розмістила на Ваганьковському кладовищі у Москві.
Потім була зустріч у Києві з Ідою Львівною, мамою Давида, і відверта розмова про нього. Вона мало що могла розказати про нього такого, що я не знав, а от я – багато. Прикро, але дещо її приголомшило.
Інколи дивлюсь на фотокартку, де разом існують батьки Давида, Давид, я і Льоня Чоботько, який товаришував з нами. Зараз в живих тільки я. Поки що.
***
В моєму житті велику роль зіграв ще Борис Якович Кучер – визначний архітектор, гарний художник, поет і рідкісний розумник. Один час він був моїм керівником, а потім ми стали просто гарними товаришами. Він був на 9 років старший за мене і його в минулому році не стало на цьому світі. Можливо, що я коли небудь розкажу про нього. Можливо.
ID:
688086
Рубрика: Проза
дата надходження: 12.09.2016 21:02:42
© дата внесення змiн: 12.09.2016 21:02:42
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
