62. ДРУЖИНИ. Моє ставлення.2.
03.09.2016* 07:50
Чи усвідомлював я тоді хибність закономірності такого мого ставлення до дружин?
Тяжко дати однозначну відповідь.
З одного боку я розумів, що спрацьовує принцип «Добрі справи завжди караються», а з іншого я не розумів як це не допомогти близькій людині.
Друга дружина, Ася.
Педагог від природи і за покликанням, гарний вчитель, але за межами своєї професії мало чим цікавилася.
Коли я отримав у 1972 році на посаду квартиру в Апрелівці і привіз сім’ю туди жити, то вона влаштувалася вихователем в інтернаті для олігофренів, якщо не помиляюсь, то це була станція Кокошкино. Робота була тяжка психологічно, але іншої не було. Їздила з Апрелівки у бік Москви декілька зупинок електричкою, а потім треба було ще іти пішки.
Часи були повного панування Советікусу і тому я не здивувався, коли один раз Ася приїхала додому і сказала, що вона в обов’язковому порядку повинна здати педагогічний твір на тему виховання дітей-олігофренів. Що писати та як писати, а тим більше навіщо – не розуміє Чи можу я їй допомогти?
Запросто!
Продивився свою бібліотеку, а вона вже тоді у мене була наповнена книгами різних сфер діяльності людини, взяв за основу фантастичний твір Даніела Кіза «Квіти для Ельджернона» і зробив твір обсягом до 10 сторінок рукописного тексту. Вона, не читаючи і не вчитуючись, переписала його своїм акуратним вчительським почерком і здала, бо вважала, що це є формальність.
А через декілька тижнів з’ясувалося, що її твір отримав високу нагороду на рівні області і тепер від неї вимагають приїхати на конференцію, де треба робити доповідь. Отже: я підклав їй свиню мимоволі!
Ледве відбоярилася!
На цьому мої спроби якось її інтелектуальне підняти рішуче присікалися, а потім я і припинив робити такі спроби.
Третя дружина, Валентина Іванівна.
Наше знайомство було вельми символічним.
Переміг ностальгію і повернувся в Україну – обміняв квартиру в Апрелівці на квартиру в Українці під Києвом. Працюю в КиївНДПІмістобудівництва. На радощах зробив в інституті виставку своїх художніх робіт – успіх. Стан розвалу другого шлюбу. Упираюсь. Марно: чоловічий стан в розносі.
Один раз в кімнату наукового відділу Тамари Панченко, де я є працював старшим науковим співробітником, заходить красива жінка і по-панібратські говорить:
- Тамара! Можна я вкраду на деякий час Левчишина?
- Можна! Тільки заплатиш мені відповідно! – каже ігрове Тамара.
- То я вас прошу, можна вас на пару слів? – тепер вже до мене звертається ця жінка шанобливо.
Дивлюсь і розмите пригадую, що коли я вчився на 1-му курсі в інституті, то вона, здається, була серед тих дипломників-архітекторів, які прославилися тим, що за покликанням серця поїхали працювати по закінченню інституту в Сибір.
Вийшли в коридор.
- Мені сказали, що ви не тільки гарний художник, це я і сама бачу, а ще і розумний! – каже вона довірливе.
Мовчу. Що тут сказати?
- У мене прохання: може подивитись мою дисертацію, яку я роблю і ніяк не можу зрозуміти як її завершити! Ви могли би це зробити сьогодні?
- А як? – питаю розгублено.
- Запрошую вас до мене в гості додому, бо там усі матеріали. Я - Валентина Мешкова. Живу на Орджонікідзе. Це біля ЦК.
Коли познайомився із її роботою, то був приголомшений: півень знайшов діамантове зерно! Відштовхуючись від розробок кінорежисера Ейнштейна про формування кіносценарію, Валентина сформувала ідею Ландшафтного сценарію – неймовірно гарна, цікава та суто практична ідея: за допомогою засобів ландшафту лікувати людей в умовах санаторно-курортної установи. Ідея явно була їй не по плечу, а матеріали, які я побачив, говорили про те, що не я перший, до кого вона зверталася по допомогу, що навіть її науковий керівник виявився не спроможним їй допомогти. Ця ідея просто заворожила мене! І я, закинувши свою дисертацію, ринувся допомагати їй, включивши весь арсенал із різних сфер та наук, який накопичив при опрацюванні взаємодії Архітектури і Екології.
Далі було: наше одруження, народження доньки Богдани і блискучий захист дисертації в Московському Архітектурному інституті, рекомендації Вченої Ради негайно розроблювати докторську і писати книгу.
Але у Києві нічого не змінилося – її сестри тяжко пресингували мене (були переконані, що я заберу їх престижну квартиру на вулиці Орджонікідзе, яка тепер знову стала Банківська) і я змушений був поставити ультиматум: «Чи ми з тобою живемо сім’єю і виховуємо доньку чи ти обираєш позицію сестер». Вона мене вислухала і полетіла з донькою літаком до сестри у Тбілісі. І я пішов з дому, бо була реальна загроза, що мене в її відсутність запакують, адже старі зв’язки з часів, коли їх батько був замміністра юстиції України у сестер залишилися.
Цікаво, що коли вона з дитиною повернулася до Києва і коли я сказав, що змушений іти від них, то перша її реакція була: «А як же моя докторська?»
Для мене це закінчилося просто: виключення із партії, неможливість захистити дисертацію і повний розідрай! Єдина тоді була радість: я лікував доньку, але про це вже було розказане. Докторську вона не зробила, книгу не написала.
Четверта дружина, Людмила, була моєю дипломницею.
Так трапилося, що у мене було 4 дипломника з факультету Міського господарства у Київському інженерно-будівельному інституті (КІБІ) – три дівчини і один афганець ростом під 2 метри. Тема диплома: «Міський парк». Зробили гарно – всі отримали по п’ятірці.
Людмила закінчила середню школу із золотою медаллю, інститут – із червоним дипломом і я вважав, що вона має все для того, щоб іти далі, тому загітував поступати в аспірантуру рідного КиївНДПІмістобудівництва.
Поступила. Треба було писати статті – допомагав, а інколи – просто писав за неї. Дав ідею дисеру: «Часовий ландшафтний сценарій».
Ідея явно відштовхувалася від дисертації Валентини Мешкової, але базувалася на інших засадах: мова йшла про те, щоб при формуванні ландшафтних композицій враховувати те, який будуть мати вигляд зелені насадження (дерева, кущі, трави та квіти) при їх змінах відповідно до пори року та до терміну їх існування. На той час вже існували розробки клумб постійного цвітіння квітів.
І тут виявилося дві несподівані речі для мене.
По-перше: незважаючи на золоту медаль та червоний диплом, Людмила виявилася не творчою людиною. Така собі протилежність Валентини Мешкової, у якої буяла фантазія, але через емоційне перевантаження вона не знала як суто практично реалізувати все. А тут реалізація була по принципу, як казав Тарас Шейко, «Народжений повзти повзе все вище» - нездатність вийти за межі вже існуючих увражив.
По-друге: виявилося, що суто інженерна господарча підготовка не іде ні в яке порівняння із підготовкою архітекторів, де навіть самий ледацюжний студент має широку фахову підготовку і завжди спроможний розширити чи звузити спектр своєї діяльності. До того ж: тут треба було вміти малювати.
І був третій фактор: вона почала гуляти в той час, як я все у своєму житті замкнув на неї та нашого сина Бажена.
Про цей крах я вже розказував.
Так, вона формально закінчила аспірантуру, але не змогла хоча би в чорні склепати свій дисер. Але гарно реалізувала вище наведену тезу Тараса Шейко.
П’ята дружина, Віталіна.
Працювала вихователем у дитячому садочку, але я почав відчувати, що ця робота стала тісною для неї.
А в цей час я і потрапив під Кару за невиконання своєї Місії. Було багато граней ПоКарання, але кожна з них була красива. Ця – особливо.
Раптом мене знову почали розпирати різноманітні архітектурні ідеї і я почав метатися в пошуках їх реалізації. Тут же на очі потрапляє фаховий журнал «А+С», він чарує мене своєю оригінальністю та різноманітністю архітектурного бачення, розшукую редакцію, знайомлюсь з головним редактором паном Леонідом Єрофаловим і пропоную свої статті. Ми з ним відчуваємо певну спорідненість, він приймає мої статті до друку і в розмові з’ясовується, що вони шукають молоду незаангажовану людину, яка би очолила розповсюдження журнальної продукції, бо це фактично є Видавничий дім «А+С». І у мене миттю з’являється думка, що треба їм запропонувати на цю роботу Віталіну. Що я і роблю, не знаючи, що саме цим підписую крах нашого шлюбу і саме через це наші сини втратять матір більше ніж на 15 років, саме тоді, коли іде їх формування як особистостей та чоловіків.
Моя пропозиція була прийнята.
До речі: а потім я ще і загітував Віталіну поступити в інститут. Вона тоді мені сказала: «Будеш говорити, що ти привів мене за руку в інститут». Так і було, тільки не я оплачував її псевдовступні іспити.
Таким чином був задіяний цей «рукав» ПоКарання мене.
ID:
687448
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.09.2016 18:55:07
© дата внесення змiн: 03.09.2016 18:55:07
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
