Де брати хлопців-наречених,
Як цвіт горить в вогні війни?
Болючих звісток нескінченних
Рясніють всюди полини.
А сльози ллються...в нерожденних,
Хто мав прийти в чарівний світ...
Немає спинку в навіжених,
Ще прийде час на їх одвіт!
А що сказать діткам війни,
Що долю їм дорослі склали?
Війну накликали ж – вони,
Дитинство кинули в підвали.
А тим стареньким, як свічі,
Що догорають у руїнах,
Ні вдень їм спокою й вночі,
Хоч молять Бога на колінах.
Усьому є фінал – минучість:
Режимам, війнам і злочинцям...
На них чекає така участь...
Всміхнеться доля Українцям!
Вірш зачепає за душу! Особливо рядки:
"А що сказать діткам війни,
Що долю їм дорослі склали?
Війну накликали ж – вони,
Дитинство кинули в підвали".
Маю сама двох дітей і з жахом про це думаю...
Ми з Вами пишемо про наших хлопців, які гинуть, захищаючи свою землю. Пишемо про сльози матерів тих наших хлопців. А чи не варто достукуватись до сердець матерів тих хлопців, які прийшли на нашу землю сіяти на ній смерть. Адже вони теж гинуть. Чому мовчать їхні матері? Чому не зупиняють агресора? За Ваш вірш Вам від мене "5", поранене серце і квітка.