Я чую зараз ноти тих пісень,
Які колись ми разом так любили...
Я згадую в деталях кожен день
І почуття, що в душах нам бриніли.
І сльози мимоволі на щоках...
То сльози смутку і туги-печалі.
Було ж то щось в тих золотих роках,
Які вже я сьогодні проводжала.
Так непомітно став позаду нас
І янголом обох оберігає
Веселий, безтурботний, світлий час,
Який себе дитинством називає.
А пам' ятаєш, як ми восени
До ранку темні ночі проводжали
Ми виганяли всі дитячі сни
І розмовляли... просто розмовляли...
А ще бувало: грались у кімнаті,
Що ніби йдем в справжнісінький похід.
Ми бачили і хмари пелехаті
І справжній білий антарктичний лід...
І от рятуємось від холоду і спеки,
І на верхівці айсберга пливем...
Над нами вже летять лелеки,
А ми в своєму світі тут живем...
Лелеки майже-майже полетіли...
А я це бачачи, кричу їм вслід,
Щоб зупинились. Бо ж вони хотіли
Моє дитинство взяти у політ.
На жаль, вони тоді не зупинились...
А я стояла бідна і сумна...
Від мене вкрали найдорожчу цінність,
А я їх зупинити не змогла.
А ти зі мною поруч навіть зараз.
Ми згадуємо цей чудовий час.
Звичайно, жаль, що вже не повернути.
Звичайно, жаль, що то в житті лиш раз.
