Я повертаю тебе додому
Силою теплого кольорового ранку,
Зір від того тьмяніє,
Та ще вміє розрізняти світло.
Його так багато в твоєму імені,
Бог промовляв його, коли творив світила.
Зізнання бринить віддаленим
Гуркотом потяга,
Літньою піснею
Із нотами приречення,
Та потім, через відразу до колючого голосу,
Народжується соковитий шепіт,
І ллються сльози
Магнітними ріками.
Хто пливе, хто тоне,
Хто тоне, хто пливе,
Нікому нема ліку,
Бо ми сміємось,
Радіємо,
Коли дивимось на воду,
Вона так ніжно дозволяє
Сонцю відійти до сну,
Що все огорнене сяйливими променями,
Що світ – то мерехтіння,
Від якого ми мружимось,
Щоб не обпектись
І не згоріти враз.