Світ кругом збожеволів: жадоба,
насилля і страх.
Та зіниці розширені в паніці -
це ж безкінеччя:
Були владність, і рабство, і віри
зотлілої крах.
Були гордість і ницість, і слава, і
мертве безчестя.
В нічній темряві зорі згасали
німим одкровенням.
Ми не бачили. Сліпо кидались
у вир забуття.
Час висів над усім, споглядаючи
дивне смирення,
Коли відчай натхнення черпав
з чергового кінця.
Ніч безлико і тихо ступила
уже над містами,
В снах даруючи спокою мить,
хвильку тиші й добра.
Спіть собі, маргінали. Спіть мирно, спіть...
Бог вже із вами!
...Пульсом гаряче чорна землі
ота рана жива....
немає зброї гострішої для черствого серця, ніж слово поета. і певно, воно і дається для того, щоб когось таки розбудити ще до світання, чи збентежити ще звечора...
здорово. бо тема, так мені міркувалося, ну геть не для юної панянки. а ти так... - здорово!
Мар’я Гафінець відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
слово таки здатне розрухати, здвигнути до життя живого від інертного існування, здатне схвилювати, спонукати до дії, але...лише тоді, коли його хочуть почути.
А тема....Юної...Ех, Касьяньчику, у мене внутрішнє відчуття себе дуже відрізняється від того що ви бачите на світлині. Зовнішній образ ще не вирок, друже. Вдалого дня вам, натхненного, плідного і світлого
Я перечитаю цей твір не раз - емоційно і так...як ще один щабель до прозріння. В кінці три крапки - незакінчена фраза, сходинка, яку кожен для себе повнен ініціалізувати сам. Люблю такі твори
Мар’я Гафінець відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
І я люблю такі вірші які визріли, виносились переживаннями, думками, відчуттями, які назріли і самі виписались моєю рукою, щоб звільнитись і не спопеляти більше свідомість і душу зсередини....
Дякую тобі, люба моя, за таке тонке відчуття