47. ОБУМОВЛЕНІСТЬ
13.08.2016* 08:10
Тепер, коли я фіксую спогади свого життя, (тільки у певній площині, бо таких площин мав/маю, як і всі люди, багато), то мимоволі упорядковую фрагменти цього життя в певну систему і починаю бачити те, що тоді, в минулому, чи проходило повз мене, чи я не здатний був тоді побачити як очевидні речі.
В моєму житті давно нема ніяких випадковостей. Та і не було, судячи з усього.
Здається, що я розповідав про те, що на початку мого Сенсорного Розкриття важливу роль грали сни. Тепер знаю, що сни мають неймовірно важливе значення для кожної людини, знаю їх роль в становленні як Людини, так і Людства – багато що знаю про них. Але тоді, аж у 1990 році, коли ми з Баженом опинилися в сільському санаторії на Хмельниччині, куди його мати купила нам путівки, бо їй треба було, як я казав тоді, «мати вільні руки і ноги», сни були для мене новацією, особливо в тому вигляді, в якому вони йшли до мене. А йшли/приходили вони як уроки про моє тодішнє та майбутнє з точки зору того часу життя.
Врізався в пам'ять один такий сон, який зараз немов проявляється перед моїм внутрішнім зором.
Стіл. Яскраво освітлений.
За столом троє: мати Бажена (моя тоді ще дружина), я і якась неймовірно молода дівчина, яка мовчки присутня. Мати Бажена щось мені доказує, розказує яка я сволота, що я ніщо порівняно з нею, бо вона - молода, а я – старий (різниця у віці була 22 роки), що я є баласт на її ногах, адже вона повинна крокувати далі… Я мовчки слухаю це, але моя терплячка от-от закінчиться, бо мені кудись треба іти з присутньою дівчиною. Прикрість. Нарешті не витримую і ми виходимо із простору цього сну, але тільки для того, щоб опинитися в іншому сонному просторі.
Андріївський узвіз. Він багато разів снився мені раніше та завжди у реконструйованому вигляді. Навіть коли я працював у Москві, жив у Апрелівці, а Узвіз не був ще реконструйований.
Ми стоїмо десь напроти будинку Кавалерідзе обличчям до низу Узвозу, за спиною у нас парить на узвишші Андріївська церква.
Я маю якийсь стрій, а дівчина чомусь гола. І я вже тримаю її на руках. Дуже невпевнено, з тремтінням у долоні, просовую руку під її руку і торкаю її груди і тоді вона міцно обнімає мене, притуляється до мене і я відчуваю, що вона тепер вважає мене повністю їй належним. Промайнуло здивування і в цей час починає іти дощ. Миттєво на нас немов опускається трикутна конусоподібна тканина медово-золотистого кольору. Вона парить у повітрі, не торкаючись нас. По ній б’є із силою вже не дощ, а ливень, чую як він грохоте навколо нас, але ми стоїмо сухі. Дивлюсь на землю, і бачу, що мої босі ноги стоять на валунах мощення Узвозу, а по ним тече вниз бурхливий потік дощової води. Але ноги мої сухі.
Я тоді прокинувся із калатанням серця і криком в думках «Не хочу! Не хочу втрачати і цю сім’ю!» Але обличчя дівчини немов плавало перед очима і я потім машинально довгий час придивлявся до дівочих обличь у натовпі людей, що зустрічалися мені, і не знаходив нічого схожого. І тільки коли Віталіна вже чекала нашу другу дитину, я раптом, немов вибух світла відбувся у пам’яті, зрозумів, що це її обличчя тоді Показали мені. Скільки разів я читав у фантастичних романах про подібну ситуацію!
В тому ж році я пережив стан Психогенного шоку. Три доби у своїй архітектурній майстерні, яку я мав тоді, не спав і у стані явного одержання мав спілкування з різними Силами, мене Проводили за три доби через Ініціацію, яка, наприклад, у Східних Окультних практиках займає роки і десятиліття. І тоді був фрагмент, коли мені показали Реінкарнаційний шлях на Землі моєї Душі. От і це зараз проявилося перед внутрішнім зором як запис на кіноплівці. Там, де ліва стіна сходиться із стелею, по діагоналі з направленням знизу уверх крокує вервечка чоловіків, які тримають за руку жінок. Пари. І попереду іду я, тримаючи за руку молоду дівчину. Скільки мені років було у цьому дійстві тяжко сказати, але дівчина біля мене явно дуже молода. Її обличчя знову врізається в пам'ять, але тільки для того, щоб я забув його на певний час. І тільки коли Віталіна вже чекала нашу другу дитину, я раптом, немов вибух світла відбувся у пам’яті, зрозумів, що це її обличчя тоді Показали мені.
Тоді ж, в моєму стані Психогенного колапсу, Голоси, які немов кружляли навколо мене, шелестіли фразою: «Коли твій старший син, який є молодший, буде старшим для молодшого, тому що молодший буде старшим…» Я подумки кричав; «Не хочу! У мене вже є два сини! Не хочу більше дітей!» Але Голоси тільки міняли окрас своїх тверджень і робили із них різні варіації.
Все це було у 1990 році. А у 1993 році Віталіна стала моєю дружиною. А синів вона народила у 1994 році – Світозар, у 1997 – Дарій. Отже, до 1996 року я не бачив і не усвідомлював ніякої обумовленості нашого парування!
Інколи думаю: «А скільки обумовлень я не бачу і не усвідомлюю досі?»
ID:
683502
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.08.2016 20:32:42
© дата внесення змiн: 13.08.2016 20:32:42
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
цікаво
