Дивитися прямо і не обертатись назад,
І не заважати тобі. Пережити і жити.
Закреслити наше минуле. Подвір’я і сад.
Забути усе. І не згадувать. І не тужити.
Покинуть Чернігів, це славне в історії місто.
Я їду, ти чуєш? Я їду забути тебе!
Бо зайвою бути – це так, як хворіти на віспу,
Чекаючи смерті, страждати, «коли ж промине»?!
Поглянуть востаннє на вулиці більш ніж знайомі,
І сісти на поїзд. Зайти у плацкартний вагон.
Ми разом занадто безмежні і позасвідомі…
Я вийду на інший. На інший лиш вийду перон!
Так боляче жити. І байдуже зовсім до всього:
До смерті близьких, до війни, до стихій катаклізмів.
А це ненормально. Я стала на стежку лихого.
Шукаю тебе з-поміж літер і неологізмів.
У віршах, повітрі… Ти скрізь! Ти просякнутий часом.
І кожен тебе зберігає в собі календар.
Затерла би пам'ять лиш там, де з тобою ми разом…
Це все покарання від Бога, чи це його дар?
Бажаєш – залиш на прощання весінній пролісок.
В коханні зізнатись – не вистачить, певно, мужності.
Мені не з-за смерті так тяжко і дуже болісно,
А із-за твоєї до мене простої байдужості.
