42. МЕДОВИЙ МІСЯЦЬ?
30.07.2016* 19:15
Декілька днів все було спокійно, а потім, коли ми з Віталіною зустрілися дома, то вона сказала:
- Я сьогодні зустрічалася з подругою ще по школі. Після того, як я поступила до Педагогічного училища, ми зустрічаємося з нею не часто. Почула новини про мене, то і приїхала до Училища. У неї батько є одним із функціонерів СБУ. Вона сказала, що мій батько приходив до них з проханням допомогти тебе угамувати. Так вона і почула новину про мене. А ще вона сказала, що мій батько вже домовився зустрітися з якимсь чаклуном, щоб нас розбити. Та не будемо на це звертати увагу, адже ми під Захистом, чи не так?
- Я турбуюсь тільки про тебе - відповів.
Коли на другий день приїхав на роботу, то змій Максимів подивився уважно на мене, підморгнув і сказав:
- То як організуємо ваш медовий місяць?
Я промовчав.
- Ну-ка, колись! Що трапилося? – перейшов він на діловий тон. І я розповів новини.
Він вислухав все, розвеселився, а потім сказав:
- От що: вони вас не залишать так просто. Треба линяти з Києва. Пересунемо наші наміри на один день. Ти мужня людина? Що я питаю? Тільки мужня людина чи повний ідіот піде на крадіжку…. шуткую, шуткую, на шлюб з дівчиною на 40 років молодшу. Ти не ідіот, точно знаю. Отже: ти мужня людина. Тому домовляємося таким чином. Зараз пиши заяву про відпустку із завтрашнього дня. Я сьогодні сам за кермом їду на Дубки. Це ми так називаємо наше звичне місце для рибалки та полювання. А взагалі це – Бубново-Скибідський пост №3 лісництва. Зараз іди додому… Віта закінчила навчання?
- Ще ні.
- Нехай щось придумає. Хоча би на тиждень. Іди додому і приготуй потрібні речі. Палатку маєш?
- Так. Брат віддав мені її.
- От і добре. Завтра вранці за вами додому приїде на бусі мій гонористий, вибач – бзікнутий, шофер і забере вас. По дорозі він візьме ще одну жінку, це – кума мого тезки, який тікає в Канаду і вирішив попрощатися таким чином з кумою. Шофер привезе вас до протилежного до Дубків берегу Дніпра. Це десь за селом Хрещатик. Ви вивантажите всі речі, надуєте гумовий малий десантний човен, сядете в нього і тобі треба буде перетнути на цьому човні із двома жінками та речами Дніпро. На цей час ми з тезкою та моїм постійним робітником Вітьою поставимо свої палатки і будемо чатувати вас на берегу. То зрозумів чому я питаю про мужність? Даєш згоду на це?
- Я згодний.
- От і добре. Тобі не треба радитися з дружиною?
- Але ми ще….
- Припини, припини, мені Тарас все розказав що буде у вас, а я йому вірю! Ти же знаєш. Так що, Матвійович, чеши додому і готуйся. Зайди до бухгалтера, я скажу щоб тобі видали гроші. До речі: нічого не купуй з їжі: все вже закуплене і риба буде!
І було все так, як сказав Володя Максимів. Чесно скажу: я тільки в дев’ятому класі пробував гребти на човні, то подолати поперек Дніпро було мені не просто, та моє щастя жодний пароплав чи катер на підводних крилах не мчався по воді – окрім нашого човна на воді не було навіть човнів рибаків. На місці ми були десь біля п’яти вечора. Володя і його робітник на всі руки Вітя бігали по берегу та давали нам вказівки як і де пристати.
Місце для нашого намету вже було розчищене, то я швидко поставив його. Потім нарізали трави на полі, яке розкинулося за гаєчками, розклали речі і було вогнище, вечеря, поздоровлення нас та різні розповіді, сміх і якась радість, яка опустила мене у суцільний спокій. Віталіна щиро сміялася, теж шуткувала і я бачив, що їй дуже приємно бути в цьому товаристві.
Лягли спати порівняно рано, бо рибалки рано вранці відправлялися на справу. Ми лежали мовчки в палатці взявшись за руки і вдихали дурмані пахощі свіже зрізаної трави. По мовчазній домовленості ні вона, ні я не робили спроби на інтимне зближення. Було таке враження, що я вперше у своєму житті дійсно маю спокій, що всі мої негаразди, турботи, сумніви, розуміння провин перед дітьми та першою дружиною – все це залишилося немов в іншому житті. Віталіна мовчала. Мовчав і я. Але було враження, що ми розмовляємо без слів в темному наметі. Її довіра, навіть якась невимовлена зверхність обваловували мене і в цьому стані я повільно увійшов у сон без сновидінь.
І так було у нас кожний день, кожний вечір та кожну ніч, хоча Володя Максимів і відпускав якісь підначки на нашу адресу.
Через декілька днів відбулась неприємність, яка немов ще міцніше зблизила нас з Віталіною.
Вранці два Володі намилилися іти на полювання на чирків. У мене зразу з’явилося передчуття, що там трапиться якась халепа. Почав умовляти їх не ходити. Більше того, у мене ясно малювалася картинка, що Максимів випадково тяжко поранить свого колегу. Та я не міг їм цього говорити. Тільки сказав Віталіні. Вона закрила очі, а потім сказала:
- Так, буде велика неприємність. Але ти їх не відмовиш.
І вони пішли.
Я бігав по берегу як навіжений і все молив Сили, щоб нічого не сталося. Але при цьому Голос мовчав.
Нарешті з’явилися тезки. Володя Максимів йшов позаду та ніс на плечі в’язанку чирків – маленькі немов качки. Його тезка йшов попереду і коли я побачив дві голови за низькими кущами, то зрадів: слава Богу – все добре! Але коли вони вийшли вже до нашого наметового містечка (стояла 4 намети), то я побачив, що перший Володя високо несе праву руку, яка замотана чимось і вся у крові.
Виявилося, що він розпанахав руку від великого пальця і аж до половини відстані до ліктя об гострий лист очерету. Це ж треба вміти таке зробити! При цьому рука у нього вже напухла, у нього явно піднялася температура. Що робити?
Кума почала давати йому якісь таблетки, Максимів запропонував гарно випити, але, перш за все, гарно промили рану горілкою.
Максимів підійшов до мене:
- Матвійович, можеш щось зробити?
- Не знаю, нічого подібного ніколи не робив.
- Всі ми перший раз маємо інтимні стосунки – сказав Максимів.
- Він спробує! – сказала Віталіна.
Ми з нею зайшли в наш намет, лягли на спину, взялися звично за руки і я поплив Кудись. Зовнішній світ не щезав, але був як примара. Нарешті я провалився в Ніщо. Тільки усвідомлення того, що це тимчасове, весь час тримало мене у стані ледве-ледве свідомості. Дивний стан. Такого у мене більше ніколи не було потім, хоча бувало і різне.
От я виповз із цього стану і навіть пальцем не міг ворухнути від неймовірної слабкості. Ледве прошепотів: «Віта, подивись як там він». Вона виглянула з намету і сказала:
- А він сидить біля вогнища! Їжу готують. Смажать птахів. Кума каже, що це вона його пігулками врятувала.
- То добре. Ти можеш мені допомогти? Треба встати.
З її допомогою виповз з намету, встав, опираючись на неї. Хитався. Всі мовчки дивилися на мене.
- Виведи мене у поле – попросив я її.
І ми пішли. Мій зріст 182, у неї 178, то я повісь на ній і ледве переставляв ноги. Вона майже тягнула мене. Нарешті ми добралися до краю кущів і початку поля, я впав на траву, вона сіла поряд і поклала мою голову собі на коліна і я поплив знову. Але на цей раз в її психологічній, а скоріше – в емоційній підтримці. Ми так мовчки сиділи майже годину. До мене поступово поверталися сили, я нарешті міг говорити, але всі мої спроби робити це вона тихо і лагідно закривала долонею. І я плакав. З мене із середини рвалися ридання. Було таке враження, що я щось загубив і тепер оплакую це.
Ця історія мала незвичне завершення.
В той час у мене було достатнє коло моїх колег, яких я тепер іронічно чи серйозно називаю «просунутими». Серед них був і Микола Іванович – неймовірно цікава і незвична людина.
Познайомилися ми так. Одна моя пацієнтка, яку я діагностував пару місяців назад, раптом подзвонила мені і сказала, що просить мене приїхати до неї додому, бо вона не може зараз приїжджати на наш конклав. Приїхав. А там сидить молода інтелігентна людина. Він сказав:
- Я давно лікую господиню дому, вона розказала мені про вас, то я попросив її запросити вас до себе, щоб ми познайомилися. Микола Іванович.
Закінчив медичний інститут, але тільки заради того, щоб мати юридичний захист, бо його дід, який виховував його, був відуном і передав йому всі свої таланти та вміння. Микола Іванович вельми успішно використовував ортодоксальні знання та нетрадиційну медицину, про що можна книгу писати. Як всі «просунуті» він був «торпедований»: дружина взяла розлучення і повністю закрила від нього сина. Страждав від цього неймовірно.
Історія, яка відбулася на Дубках, муляла мене – весь час було переконання, що щось там було не так просто. При цьому я знав, що Тарас Шейко мені не допоможе, то я і пішов до Миколи Івановича. Поки я розказував цю історію, він бігав по своєму кабінету, весь час щось бурмотів, клацав пальцями, ледве дочекався, поки я закінчу. А потім вибухнув майже криком:
- Ідіот! Вибачте, але ви ж зробили протиправне стосовно Бога! Ця людина повинна була померти. Переконаний, що за цією людиною цілий шлейф різноманітних гріхів. То її і повинно було вбити. А ви їй подарували життя! Спочатку пом’якшили долю, а потім переписали! За такі речі Карають! Вас ще Покарають! Ви просили Дозвіл на свої дії? Ні! Невже не розумієте, що не ви вирішуєте хто помре, а хто буде жити далі? Сідайте! Я зараз розкажу дещо з практики мого діда і навіть з моєї!
Поступово він заспокоївся на протязі майже годинної бесіди. В коридорі вже стояли його пацієнти, а він ніяк мене не відпускав. Нарешті сказав:
- Переконаний, що у вас нема нормального костюма для весілля. Дарую свій. Заперечення не приймаються. Я тільки один раз його одягав. На своє весілля. Маю надію, що на ньому нема зловтіхи повтору розриву шлюбу. Прийміть від щирого серця. Я як відчував щось, тому запакував його. І поздоровляю вас. Але, друже, на ваших плечах Відповідальність і здоровий глузд! То бережіть себе!
І ми попрощалися.
ID:
680936
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.07.2016 22:35:41
© дата внесення змiн: 30.07.2016 22:35:41
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
раз дійсно живу восьме, у моєму рахуванні....
